- Але ж то був мій кухоль, розумієш? - заперечив Ніно. - Та й узагалі ти не мав права такого робити!
Нікола ж гадав, що право він мав, ще й яке, бо Ніно зневажив його як муляра.
- Ти знаєш, що він про мене сказав? - гукнув він до Момо. - Він сказав, що я недотепний поставити рівної стіни, бо день і ніч п'яний! Що в мене ще прадід такий був, це ж він, мовляв, доклав рук до будівництва нахиленої вежі в Пізі!
- Стривай, Нікола!- скинувся Ніно. - Та то ж я для сміху!
- Добрі мені смішки! - гримав Нікола. - Мене воно не смішить!
Одначе, з'ясувалося, що той жарт Ніно був тільки відповіддю на кпини Нікола. Якось уранці на дверях у Ніно десь узявся напис яскравою червоною фарбою: «Хто не варт нічого, шинкар вийде з того». А це таки не здавалося Ніно смішним.
Тож тепер вони затято сперечалися, чий жарт був кращий, і знову кипіли гнівом. Та зненацька обоє замовкли. Момо дивилася на них великими очима, і жоден не міг пояснити, що означав її погляд. Може, вона в глибині душі сміється з них? Чи журиться? З її обличчя не можна було сказати. Тільки їм раптом здалося, наче вони бачать себе в дзеркалі, і обидва засоромилися.
- Гаразд,- сказав Нікола,- мабуть, мені не треба було писати таке в тебе на дверях. Я б і не писав, якби ти не відмовився налити мені ту нещасну скляночку вина. Це ж було незаконно, розумієш? Я щоразу справно платив, і ти не мав жодної причини так зі мною поводитись.
- А от і мав! - відповів Ніно. - Чи ти вже й забув оту пригоду зі святим Антонієм? А, тепер побілів? Ти хотів мене обмахлювати, а такого я не попущу!
- Я - тебе?- вигукнув Нікола і аж по голові сам себе ляснув. - Та навпаки ж усе було! Ти хотів мене в дурні пошити, та це тобі не вдалося!
Річ була ось у чому. В пивниці Ніно висіла на стіні картина, де був намальований святий Антоній. Така собі кольорова картинка, що її Ніно вирізав із якогось журналу й завів у рамку.
Якогось дня Нікола надумав виміняти в Ніно цю картинку,- мовляв, вона така йому гарна! Ніно, спритно торгуючись, обернув усе так, що Нікола віддав за репродукцію транзистор. Ніно нищечком сміявся, бо, звісно, Нікола добряче дав маху. Вони помінялись.
Та згодом виявилося, що між картиною і картонкою, на яку її наклеєно, були сховані гроші, про які Ніно не знав. Тепер несподівано вийшло, що він сам програв. Його це розлютило. Одне слово, він став вимагати, щоб Нікола віддав гроші, бо вони в обмін не входили. Нікола не віддавав, і відтоді Ніно перестав продавати йому вино. Отак між ними дійшло до сварки.
Перебравши знов усе спочатку, вони якусь хвилину мовчали.
Потім Ніно спитав:
- Скажи, нарешті, по щирості, Нікола: ти знав перед мінянкою про ті гроші чи не знав?
- Звісно, знав, бо нащо ж би я мінявся?
- Тоді визнай, що ти мене обдурив.
- З якої речі? Хіба ж ти сам не знав про ті гроші?
- Ні, слово честі!
- Ну ось! Виходить, ти таки збирався мене ошукати!
Бо як би ж ти за якийсь клапоть паперу та взяв у мене транзистор? Га?
- А як ти довідався про гроші?
- Я бачив, як за два дні перед тим їх туди запхнув один клієнт - як пожертву святому Антонієві.
Ніно прикусив губу.
- І багато там було?
- Не більше й не менше, ніж коштував мій транзистор,- відповів Нікола.
- То виходить,- замислено мовив Ніно,- наша сварка зчинилася тільки за святого Антонія, вирізаного з журналу?
Нікола почухав потилицю.
- Виходить, що так,- промимрив він. - Ти можеш любісінько його забрати, Ніно.
- Е, ні-ні! - з гідністю відповів той. - Помінялися, то помінялись. Чесні люди умови не ламають.
І зненацька обидва разом засміялись. Тоді зійшли кам'яними сходами вниз, опинилися посеред зарослого травою кружала, обнялися й почали плескати один одного по спині. А потім підхопили на руки Момо й сказали:
- Красно дякуємо!
Коли вони пішли, Момо ще довго махала рукою їм услід. Вона була дуже рада, що обидва її приятелі знову поладнали між собою.
Іншим разом один хлопчик приніс до Момо свою канарку, що не хотіла співати. Це було для дівчинки куди важче завдання. їй довелося цілісінький тиждень дослухатись, аж поки, нарешті, пташка знов озвалася й защебетала.
Момо вміла слухати всіх: собак і котів, коників-стрибунців і жаб, навіть дощ і вітер у гіллі, і все те розмовляло з нею на свій лад.
Не раз увечері, коли вже всі її друзі розходилися додому, вона ще довго сиділа самотою у величезній кам'яній лійці старого амфітеатру, над яким здіймалося, виблискуючи зорями, склепіння неба, і просто слухала велику тишу.
Тоді їй здавалося, наче вона сидить у велетенському вусі, що дослухається до світу зір. І здавалося їй, немовби вона чує тиху, а проте могутню музику, що якось дивно западає їй у душу.
Такими ночами Момо завжди снились особливо гарні сни.
Коли ж хто все-таки гадає, що вміти слухати - зовсім не штука, нехай сам себе перевірить-чи й справді він це так добре вміє, як Момо.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Певна річ, що Момо не робила ніякої різниці між дорослими й дітьми - слухала всіх однаково. Але діти любили приходити до старого амфітеатру ще й з інших причин. Відколи там оселилася Момо, вони навчились так цікаво гратись, як досі не вміли. Тепер вони не нудились просто-таки жодної секунди, і аж ніяк не через те, що Момо підказувала їм цікаві забавки. Ні, просто Момо була поруч і гралася вкупі з усіма. І саме тому, хтозна-як і звідки, в дітей почали з'являтись чудові ідеї. Щодня вони вигадували нові ігри, одну кращу від одної.
Якось гарячого, задушного дня з десятеро чи з одинадцятеро дітей сиділо на кам'яних сходах, чекаючи на Момо, що пішла трохи поблукати околицями, як інколи робила. У небі зависли густі чорні хмари - ось-ось ударить буря.
- Краще піду додому,- сказала одна дівчинка, що прийшла сюди з маленькою сестричкою,- я боюся грому і блискавки.
- А дома? - спитав хлопчик в окулярах. - Хіба дома ти не будеш боятися?
- Боятимусь,- призналася дівчинка.
- Тоді ти любісінько можеш зоставатися й тут,- розважив хлопчик.
Дівчинка знизала плечима і кивнула головою. За хвилину вона озвалася:
- А Момо й зовсім, може, не прийде.
- Ну то й що? - втрутився до розмови один обшарпаний хлопчик. - Ми однаково можемо гратись - і без Момо.
- Гаразд, а в що?
- Я й сам не знаю. У що-небудь.
- У що-небудь - це ні в що. Хто придумав - у що?
- Я,- сказав гладкий хлопчик з пискливим дівчачим голосом. - Нехай оці руїни - це буде наче великий корабель. І ми пливтимемо невідомими морями й зазнаватимем пригод. Я - капітан, ти - перший штурман, а ти - дослідник природи, професор, бо в нас науково-дослідна експедиція. А решта всі -матроси.
- А ми, дівчатка,- хто?
- Матроски. Це корабель майбутнього.
Це був чудовий план! Та коли вони спробували гратись, то не могли по-справжньому ні в чому дійти згоди, і гра розладналася. Невдовзі вони знов усі сиділи на кам'яних сходах і чекали.
Аж ось надійшла Момо.
Високо шумувала носова хвиля. Дослідницький корабель «Арго», стиха гойдаючись на мертвій гладіні моря, безперешкодно йшов повним ходом уперед, до одного з південних коралових морів. Скільки й пам'ятають люди, жоден корабель досі ще не наважувався завернути в ці небезпечні води, де була сила-силенна обмілин, коралових рифів і невиданих морських страховищ. Та найстрашніше було те, що тут панував «Вічний тайфун» - смерч, який ніколи не вщухав. Безнастанно гуляв він цим морем, шукаючи собі здобичі, немов якась лиха жива істота, його шляхів не можна було передбачити. І все, що цей ураган раз упіймав у свої страховинні пазурі, він ніколи з них не випускав, аж поки не розтрощував на дрібнісінькі, мов сірнички, скіпки. Щоправда, дослідницький корабель «Арго» був особливим чином оснащений проти цього «Мандрівного смерчу». Він був зроблений із рідкісної блакитної сталі, такої гнучкої й міцної, як та, що йде на шпаги. І зроблений він був незвичайно - вилитий з однієї брили, без ніяких зварних швів.