— Розумію, — засміялася Оле. — Може, невеличкий курс із естетики словесної художньої творчості? Здається, ви спеціаліст?
— А навіщо це жінці вашого віку? — Габа щиро здивувався.
Оле знову засміялася.
— Пробачте, — збентежився він, — я не до того, що молодим жінкам це не потрібно, а радше…
— Не напружуйтесь, — порадила Лукойє і підняла келих із коньяком. — За знайомство?
— За знайомство, — погодився Габінський.
Випив, вдихнув повітря, насичене навколишнім гомоном і запахами буфету, поглянув за вікна «Ярославни». На протилежному боці над хаотичним та різнокольоровим натовпом здіймався силует КБ. Очі в неї були сумні й тривожні. Курила вона, як і завжди, папіроску, і по її очах було видно, що почувається вона не дуже добре. Не звикла до людей, подумав Габа з жалістю, постійно на самоті, крім мене, знайомих у місті немає, та ще травматичний досвід автентичного обсервування. Потрібно якось врешті-решт щось із цим робити.
— Куди ви дивитеся? — поцікавилася Оле і почала їсти булочку з маком.
— Та так, — знизав плечима Габа і відвів очі від вікна, — знайома постать промайнула. То ви кажете, що бажаєте стати студенткою? Який напрям вас більше цікавить? Я так розумію, що технічні вузи — це трішечки не для вас? І це на щастя, бо я і техніка — речі несумісні…
— Річ у тому, — Оле поклала недоїдену булочку на тарілку, — що я вже два роки як аспірантка педагогічного факультету Чернівецького національного університету. Наступного року маю надію захистити кандидатську.
Габа подумав хвилинку. Знову глянув за вікно. Кобиляча Голова зникла. Вітер розгулявся, але балтійські брили нікуди не поділися. Вони чорніли, синіли і кружляли над містом, ставало ясно, що дощ не вщухне до ранку.
— Чесно кажучи, тепер я вже зовсім нічого не розумію. А навіщо тоді я? В чому сенс?
— Він у тому, — весело пояснила Лукойє, — що дядечко Петро вважає, ніби його племінниця вже достатньо розумна, і настав час ставати щасливою.
— У матримоніальному сенсі цього слова?
— Авжеж, — кивнула вона і щиро засміялася. — Та ви не лякайтеся. Це так вважає дядечко, не я.
— Не бажаєте стати щасливою? — серйозно зацікавився Габа.
— Я щаслива, і в мене все гаразд.
— То що ж ми в такому разі будемо з вами робити? — розвів руками Габінський. — Навіщо ми з вами зустрілися, навіщо п’ємо цей коньяк? У часи війни гуманітаріям потрібно мати чітке розуміння власних мотивів, наслідків та їхніх причин.
— Знаєте, — засміялася Оле, — дядько постійно намагається мене з кимось познайомити, але ж я не з усіма познайомитися бажаю. Та коли він розказав про те, як ви освящали бакалію, це мене дійсно вразило. А крім того, вечір у мене вільний, ось і вирішила, що нічого поганого в тому не буде.
Лукойє замовкла, кілька секунд вивчала літню пару за сусіднім столиком, відпила чаю, відкусила пляцок.
— Що скажете?
Габа спочатку нічого не сказав, тільки з’їв невеличкий шматочок булочки, а потім зауважив:
— Я так розумію, він попросив мене, щоб я типу навчав вас, хоча вас навчати нема вже чого, а вам сказав, що я божевільний і мені потрібне спілкування? Так? От за що я не люблю Петра, так за це постійне піклування про мене. Чого не відняти у киян, так це абсолютної неповаги до внутрішнього крихкого світу переміщеної особи.
— Ви не зрозуміли…
— Я казав йому вже, — Габінський відчув, як у нетрях його багатоокого «я» підіймає голову Бджола Великого Гніву, — що не божевільний, більш того, ходжу регулярно до психіатра, тому в мене наразі все гаразд. Тільки іноді голова болить. Зрештою, це нікого не повинно обходити…
Габа спітнів (хробак — личинка комахи), йому засяяла усмішка та сріблясті окуляри Лаврентія. Схопившись за голову (яка живе в землі), він докладав страшенних зусиль, щоб стриматися. Проклятий досвід. Проклята війна. (Миколай від хробаків Порохном узявся. Сам спаситель на вратах Поздовж перепався.)
— Але як я сміялася! — глянувши просто в очі Габінського і торкнувшись його вологої долоні, додала Лукойє, чим моментально відігнала нав’язливу неприємну реальність. — Це так добре, що ви приятелюєте з дядечком Петром, їй-бо, пане Габінський, свята цибуля та укріп, це мене просто вразило!
— Справді? — Габа усміхнувся своєму коньяку, зробив великий ковток (ніхто не стане падати на підлогу та кричати) і, намагаючись діяти якомога тихіше, забрав руки зі стола й заходився таємно терти долоні об штанята.