І під усім цим дрібним мотлохом, під Фемідою, «Красивим і Корисним», під хлопцями, що сіли на підлозі біля стелажів і говорять про життя, до ночі пульсує метро. Цей пульс відчувається постійно. Але вже незабаром настане година, коли підземний світ зачинить двері. Звіру-метрополітену потрібен час, щоб перетравити сьогоденні враження і живі тіні необачливих людей, їхні посмішки й пам’ять, образи й рухи, що назавжди залишилися в далеких і безкінечних підземеллях.
Габа думав про все це, а Василь розказував, як колись навчався в духовній семінарії, як зустрів свою першу жінку, кинув попівство і пішов працювати на завод. Став талановитим начальником дільниці, великим слюсарем, мрійником з великої літери «D», потім закінчив інститут, зробився конструктором конструктів, бізнесменом, мав навіть патенти, хай би що це значило. Та не облишив свої юнацькі вподобання. Любив читати Біблію, думати про майбутню зустріч з Христом. Кілька разів їздив у Єрусалим до Гробу Господня, щоб побачити на власні очі, що там і як відбувалося. Плакав, як дитина, дивлячись на Гетсиманський сад (Тоді з ними приходить Ісус до місцевості, званої Гетсиманія, і промовляє до учнів). А в буденному житті завжди знаходив час, щоб наставляти та лікувати світлими напученнями робочі серця пролетаріату та менеджерів цього світу.
— Ну що, хлопці, будемо починати? — сказав він нарешті, і Пітер разом із Габою мовби прокинулися від довгого сну.
— Вмієш ти, Василю мій, розказувати, — похитав головою Петруньо і поглянув на годинник над входом, — все ж таки треба було тобі йти на священика. Може, давно би вже Рай на землі був.
— Вимолив би у Бога Україну, — кивнув Габа, — і переніс її трішечки лівіше.
— Куди це лівіше? — не зрозумів Василь.
— Хоча б за Польщу. Хай би поляки самі з росіянами тут розбиралися. От тоді ми б подивилися, чиє місто Львів і як виглядає автентична національна пам’ять. А ще краще — навіть за Німеччину. Хай би в нас був кордон із країнами Бенілюксу. Причому з усіма одночасно.
Помовчали.
— Добре, — нарешті сказав Василь.
Усі втрьох підвелися. Подумали. Петро обтер бороду, кивнув Василеві.
— Починай!
Той дістав із сумки те, що приніс зі собою, розклав усе на стільці, перехрестився.
— В Ім’я Отця і Сина і Святого Духа! — сказав він буденним голосом і прокашлявся. — Потім вичитав кілька псалмів, молитов до Бога Отця, до Святого Духа і Матері Божої. — Освящаємо бакалію «Красивого і Корисного», — нарешті заявив він, суворо глядячи кудись у потойбічний простір, — і в її лиці — всю царину рослинного світу України, споживчих товарів для душі та тіла, білого цукру та міцної цибулі, гречки, рису таїландського, духу громадянського, всієї нашої солі та соди з олією. А з ними шоколаду, какао-бобів, горіхів, насіння різноманітного, сала та горілки. Хай кава не буде гіркою, а чай, перець та імбир садовий, аптечний, або лікарський, Zingiber officinale, будуть. Амінь.
— До чого тут це? — невдоволено зауважив Габінський. — Немає нашої волі освящати горілку й м’ясо. Ми бажаємо тільки бакалію.
— Облиш, — Пьотрек смикнув Габу за рукав светра, — він сам знає, що йому казати. Хай каже. Добре ж виходить, ні? Май на увазі, Гітлер таки був чахликом непитущим і вегетаріанцем.
— Хай не торкнеться, — продовжив Василь, — цих святих продуктів ненажерлива лапа злого звіра, а значить, його кіготь, драпець, пазур та шпоня. Хай інопланетний закордонний розум та наше місцеве метафізичне зло не попсують святого й корисного задуму Божого зробити все, що є довкола нас, прекрасним і чудовим. Хай ці сухі й корисні родзинки, вишня, чорнослив, фініки, груші, яблука, інжир та урюк…
— Родзинки з кісточками та курага, — підказав Габа.
— Родзинки з кісточками та курага, — підхопив Василь, — сушені гриби та сухе молоко, варення, джем, повидло і яєчний порошок освятяться, побільшаться та примножаться.
Габа підійшов до стелажа, де стояла непочата пляшка горілки, взяв її, уважно роздивився, сів на підлогу, зробив кілька ковточків.
— І ще хай нарешті закінчиться ця війна, — сказав він тихо.
— Василю, хай закінчиться ця війна! — попросив Петро.
— Милосердний Боже! — крикнув Василь, і на очах його мимоволі виступили сльози. — Най вже нам закінчиться ця війна, від якої немає душі ні спокою, ні покою! Прости нас, Боже, змилуйся над нами!
Сказавши так, він дістав свічечки, які привіз минулого року із самої Святої Землі, з Храму Воскресіння Христового, підпалив їх і встромив одну чи дві у картоплю, кілька в апельсини й ківі, сім штук пішло на сухофрукти, цибулю, крупи та хліб. Налив у чашку святої водички, придбаної сьогодні зранку в церкві Святого Миколая, прийняв з рук хмурого Габи великі мохнаті пензлі для білування, які, зі свого боку, надибали на Героїв Дніпра Габа Габінський і Пьотрек Петравський, вмочив їх у святу воду і приснув навколо.