— Що ти зі мною зробила, — тихо говорив він, ставлячи каву на низенький стілець біля ліжка. — У мене немає більше шкіри. Як я піду в люди?
Вона просиналася, сміялася, перебирала довгими пальцями струни його м’язів, пила каву, кришила печиво, плигала та скакала. Коли йшла до туалету, навстіж відчиняла двері. Любила, щоб він дивився на неї, коли вона пісяє. Попісявши досхочу, йшла на пари в університет. Сосіпатра не була жінкою в точному сенсі цього слова. Не могла, не вміла, народилася не для цього. Для чогось іншого (тим більше жінкою Донбасу). І сама розуміла це, тому, може, й ніколи не нарікала на життя. У таких, як вона, воно ніколи легким не буває.
Провівши рожеву ляльку до дверей, Габа нарешті кутався в сорочку, завертав себе у власні штани, одягав шкарпетки й краватку, натягував на голову кашкета, прикриваючи абсолютну відсутність скальпа, вдивлявся в зелені й чорні калюжі, в білий цвіт, що його побило вітром і важкою нічною водою, біг на кафедру.
Там йому чомусь було ніяково дивитися на колег, але, на щастя, на цій кафедрі працювали самі лише глухі та сліпі. Вони не бачили його оголеності, його безшкірності та беззахисності. Вони розмовляли між собою. Їм було діло до семестру, який закінчився, до екзаменів з літературознавства, порівняльної лінгвістики і культурології, до курсових, до захисту все тих-таки дипломів, які вже в серпні стануть порохом і попелом університетського життя. Тільки старенька вахтерка баба Галя щоразу хрестилася, коли бачила Габу, який іноді ходив на вулицю за повітрям, тютюном та гот-доґами, тобто гарячими собаками. Вони в травні особливо корисні викладачам естетики, які постійно недосипають, не встигають нарощувати шкіру, а тому поволі вмирають, скляніють і відлітають із сухим тихим дзвоном кудись у ті краї, де на таких, як вони, очікує естетично безкомпромісний Рай скляних двоповерхових будинків, повітря, насичене алое, амброзією, вітрами скелястого узбережжя, чорним чаєм, гірко-солоним дощем.
Зрозуміло, що за кілька місяців до передмістя докотилися свіжі новини. Сам Габінський про це нічого не знав. Вона просто якось тиждень не ходила до університету. А потім повернулася до Габи, роздяглася — і він побачив. Лялечка сміялася, коли розказувала, а Габа саме тоді вперше подумав, що колись мусить убити одного хорошого хлопця з передмістя, зрештою, прекрасного сім’янина, прихильника примусового болю.
До речі, цього більше не повторювалося, не було більше ні темних брунатних із червоним слідів на тілі, ні розповідей про побиття. Але щось там відбувалося, в цьому передмісті, таке, від чого Сосіпатра старанно захищала Габінського. І що сильніше вона його захищала, то смішніше у неї виходило жити. Габа змушував себе запитувати, як там і що, але правди вона йому не казала. Гірш за все, що в глибині душі він знати нічого не бажав, бо, зрештою, що б міг змінити, бодай би й захотів? Тому навіть думки про те, чого саме їй вартують стосунки з ним, Габа старанно гнав від себе весь той передвоєнний рік, що вони були разом. Тому й часу, коли Сосіпатра почала перетворюватися на бабку звичайну, тобто типову українську Одонату, Габінський не помітив.
Власне, новин Габінський останні десятиріччя намагався не знати ані хороших, ані поганих (уникати думок про життя Сосіпатри в передмісті). Телебачення не дивився останні років п’ятнадцять, газет не читав, тим більше місцевих. Напрацьована стратегія герметичного життя довгі роки допомагала йому виживати у світі.
Він навчився не думати про стосунки з батьками, що вже за рік до війни чимось нагадували теплі взаємини Лютера і католицької церкви. Не знати — це врешті-решт іноді єдиний засіб не мучитися, не вбиватися жалем і тугою, не кричати уві сні, не пити повільну багатоденну горілку, не хапатися за газовий краник, за лезо ножа, не колоти зіниці совісті гілками строкатого ненажерливого родинного простору, що кожним дотиком своїм утворює неможливість бачити, дихати та розуміти. Це ясно.
Але не знати, притому дуже чітко розуміючи, що конкретно ти не знаєш (може, вони б’ють Сосіпатру вдвох, чоловік та її власний батько, б’ють так, щоб не залишалося слідів), мати чіткий затверджений вищою інстанцією Канон незнання, відпрацьований, майже вимолений, — це вже справжнє мистецтво. І цього Габінський вчився цілу вічність. І в цьому сенсі деяких вершин таки досяг. У 2014 році він залишався, може, єдиною людиною в місті, для якої найсвіжіша європейська новина полягала в тому, що країни Європи вирішили об’єднатися в Європейський Союз.