За кілька днів самі сусіди закинуть задубілих обгорілих мерців на порожню підводу і відвезуть геть. До тіл прив’яжуть важкі кам’яні брили і скинуть у річку, в прямокутну ополонку біля правого берега, де в несамовитій глибині водяться соми та спить народна правда (над ополонкою мільйони років звисає змерзле зеленувате пагілля прадавніх верб).
Після того, як змерзлій юрбі було сказано кілька проникливих революційних слів, усім дозволили розійтися. Люди розходилися по домівках і не дивилися на дітей, що так і залишалися стояти біля паркану. Останні з тих, хто від’їжджав, п’яні від горілки та відчуття святої безкарності, підпалили хазяйський дім з чотирьох боків.
Піднявся вітер, Казимир востаннє закричав і полетів на захід, заходило на ніч, запалали численні прибудови, і чорний дим пішов кружляти над невеликими пагорбами, над дорогою та полем, що відділяли маєток від села, над застиглою річкою та степом, що починався зразу за перелісками Тихої Слободи — трьох чи чотирьох напівзруйнованих ще у вісімнадцятому році домівок великої німецької родини (у двадцять другому в одній з них доживав свій вік Маркус Прочанин).
Ось на цьому моменті трагедія завжди закінчувалася.
На мить усе застигало, а потім мертві й закривавлені прадід і прабаба підіймалися з належаних місць (так зазвичай роблять після закінчення п'ятого акту Ґертруда, Антігона, Гамлет, Полінік, Етеокл, Клавдій та Лаерт). Підходили до дітей, обіймали їх. Діти раділи раптовій зміні обставин і майже не дивувалися їй (насправді вони очікували, що все страшне і моторошне обернеться сновидінням). Кров повільно стікала з чола прабаби Олександри, та це не робило її менш привабливою. Веселим, теплим, чистим, осмисленим божевіллям світилося її усміхнене обличчя. За кілька хвилин починали повертатися селяни, втомлена зимою біднота з прапорами й транспарантами. Останніми приходили п’яні зніяковілі комісари. Порожній віз, запряжений старим конем на прізвисько Алеко, прибував останнім. Ним ніхто не правив, тож кінь щоразу повертався у сновидіння винятково за покликом духу.
Всі вітали одне одного з прем’єрою, цілувалися, щиро винилися перед розстріляними, а ті вибачали їм і також перепрошували за якісь давні й незрозумілі образи. Прадід Єгор від радості хапав на руки трирічного діда Івана і починав танцювати з ним стрімкий, хоча й меланхолійний вальс. Олександра дивилася на них і сміялася.
Синій сніг валив з неба великими пухнастими кавалками, дуже схожими на солодку вату, яку Габа якось купував Сосіпатрі у міському парку біля каруселей. Небо вкривалося чорним і золотавим кольорами. Здавалося, що хтось міняє декорації перед наступною виставою. В оркестровій ямі буття поодиноко звучали гобої та валторни. Іноді хтось сміявся й кашляв. Перша скрипка часом брала кілька високих нот і змовкала, знову брала й обривала спів. От тільки глядачів ніде не було видно. Як, зрештою, і музикантів.
Гобої домовилися про щось із валторнами, і почалася увертюра. Вона звучала м’яко, але притому вельми бентежливо. Кликала та обіцяла щось поза межами цієї сцени (поза межами двадцятих років двадцятого століття). З палаючого дому виходили нарешті мати й тато Габінського (вони народилися через цілу епоху після цих подій і ніколи не знали чи не бажали про цей розстріл знати). Поруч із ними йшли старенький дід Іван (ліворуч батька, з патефоном у руках) і дід Олексій (праворуч батька, ніс кілька грамофонних платівок). Старий, сивий та й уже давно померлий Олексій усміхався самому собі, тільки маленькому, в обіймах своєї мами, яка виглядала втричі молодшою за нього.
— От так усе й було приблизно, — казав дід, плескаючи по плечу батька Габінського. — А ти, синку, все життя казав «партія, комунізм». От так насправді все й було, хлопче, в моєму житті, саме от така партія і такий комунізм.
— Та я ж не знав, шановний Олексію Єгоровичу, — розводив руками батько. — Якби ж то я знав, я б ніколи, їй-бо…
— Я в курсі дєла, дорогенький, — поблажливо всміхався дідусь.
— Та й ви винні в тому, що жодного разу про все це не розповідали.
— Коли б ти про все це знав у сімдесяті, як би ти потім вижив? — запитував дід Олексій.
— Як би ми всі жили? — зауважувала мама.
Сніг сипав дедалі густіше. До скрипок і гобоїв додалися важкі барабани (вибивають душечки свої дрібушечки). Батько Габінського не витримував і кричав в оркестрову яму: припиніть, будь ласка, це знущання. Спочатку гобої, потім скрипки і валторни, а вже після них навіть барабани, і ті повільно замовкали. Музики кашляли, невдоволено переговорювалися. Але, мабуть, розуміли: з батьком Габінського краще не сперечатися. Усміхаючись народу, Олексій Єгорович заводив патефон, Іван Єгорович ставив платівку. І ось нарешті Mahalia Jackson починала співати «I’m On Му Way».