Вона співала, а Габа віддалявся від цих людей, від села Кущі, від двадцятих років якогось незрозумілого століття, одного з безкінечних та кривавих століть, прожитих його батьківщиною, від своїх батьків та їхніх батьків, та батьків їхніх батьків. Від синього неба й жовтогарячого полум’я. Від вічної страшної зими й ванільного снігу, трішки солонуватого в тих місцях, де на нього впала свіжа людська кров.
Прокидався від холоду і смутку. За вікном темно. Пів на четверту. Обличчя — важке від сліз, голова — від болю. Важко дихаючи, підіймався, йшов до ванної. Пив воду, бачив у дзеркалі Гермеса Трисмегіста.
Май на увазі, маленька нещасна людино, у скрутні години життя можна покластися тільки на власне відображення у дзеркалі — двійника з цинамоновими очима. Сповнений сил чи хворий, п’яний, веселий, бадьорий, молодий, старий, розумний, дурнуватий, тверезий до болю — той, кого немає, — він завжди з тобою. Той, кого не можна знати, але не тому, що заборонено, а просто тому, що його не існує, коли ти на самоті, бо побачити нас може тільки інший. I’m on my way to Canaan Land, I’m on my way oh to Canaan Land On my way Canaan Land On my way glory hallelujah I’m on my way.
Мабуть, саме в той час, коли проффесор-президент (підвид професора розумного) неочікувано виїхав на постійне місце проживання до Росії, Габа вдруге за рік захворів на бронхіт. Незважаючи на це, він багато працював: викладав у трьох вузах одночасно та ще підробляв репетиторством по суботах і неділях. Бігав як шалений по місту, хапав ротом холодний зимовий подих сірих, як селянські миші, днів, та все рахував, чи зможе зібрати достатньо грошей, щоб вони з його маленькою дівчинкою поїхали кудись у серпні чи, скажімо, у вересні хоча б на тиждень (плани людини, що не бажає знати нічого). Якщо, звичайно, ці благословенні місяці колись настануть.
Закінчувався лютий, починався березень, наближалася війна, починалася остання весна старого життя. Габа міряв температуру, відчував, що здихає, іноді крайчиком свідомості сприймав розмови колег про те, що Америка в Україні починає війну з Росією, що масони ЄС повністю збожеволіли, що настала пора змін, і не дай нам Боже жити в таку пору, але, судячи з усього, Він таки дав.
Габінський бачив мітинги біля облдержадміністрації, зупинявся кілька разів, прислухався хвилину (накочувалося щось на кшталт млості) і біг далі. Місто мінялося настільки стрімко, що встигнути за його перетвореннями не було ніякої можливості. Від сьогодні до завтра випростовувалася така відстань, яку не подолати, хоч пересувайся гелікоптерами Леонардо да Вінчі. Процес набував такої швидкості, що Габінський боявся одного разу не впізнати самого себе, ввійти у забуття, в якому немає орієнтирів.
На той час він уже не міг собі уявити життя без неї. Без своєї Сосі. Смішної патлатої Патри. Без ляльки, в яку входив, заповзав, влітав, впадав, як в єресь, западав, як у меланхолію, падав, як у дитинство. Тільки задля неї вивчав латину, прав речі, писав вірші, годував птахів і співав духовні гімни. У церквах різноманітних конфесій молився за неї, купував іграшки та білизну. У свідомих сновидіннях фарбував у світлі тони майбутнього жовтня волосся на голові та свої сиві волохаті яйця, бо Сосіпатра полюбляла жовтень і кальвадос. Зі самокиші, смородини, полуниці, церковних свічок і суботніх молебнів готував йогурти, кунілінгуси та лекції з філософії мистецтва. У самої Гекати брав уроки гри на самісінькому сямісені великої й нескінченної чоловічої самотності.
Але війна вже почалася. Війна небуття з буттям. І перетворення міста врешті-решт торкнулося й Сосіпатри. На початку лютого раптом померла її мати. А ще за місяць батько й чоловік пішли з шахти і засіли в ОДА разом з іншим незрозумілим народом. Дівча раптом відчуло свободу, якої ніколи не мало, і волю, якої ніколи не просило. І, звичайно, вже в березні у Сосіпатри почали з’являтися інші коханці. Чому, власне, ні? Від смішного до великого, що не кажи, тільки фа діез. Причому її чоловік (Габа його бачив кілька разів: приземкуватий, кремезний, зі стійким перегаром та червоно-жовтим неочікувано стильним кепі на сивій голові) почав дивитися на її «прогулянки» абсолютно толерантно (Габу чомусь саме це злякало найбільше з того, що тоді з шаленою швидкістю відбувалося у міському житті).