— А звідкіля ж іще (прокинувшись, цар Юань велів розгадати сенс цього сну. У ворожінні йшлося: «це божественна черепаха»).
— То я й бачу. — Дід узяв торбину і, не попрощавшись, швидесенько попрямував до автобусної зупинки.
Так завжди случається. Самотність — ось що найважче у цьому прекрасному місті. Людина, народжена в Донбасі, несе її в собі десь у plexus coeliacus, чи, скоріше, навіть у шлунку, як кока-колу з горілкою в пропорції один до двох. Ця людина, по суті, і є та сама божественна черепаха, яка сама не знає, чи вона китайський філософ, чи український метелик.
Сонечко сяяло, вітерець задував у млявий мозок. Габа ніс молоко додому. Згадувалася вчорашня (що тільки має відбутися) зустріч з Оле.
Неквапливо пили коньяк, сміялися, спілкувалися легко й невимушено. Велика різниця у віці, думав він, у політичних і філософських уподобаннях жодним чином нам не заважає. Її оченята блищать, українська мова так і ллється з маленького кругленького рота, зубенята біліють, кожен рух, кожна посмішка здаються витонченими, вивіреними (ти думаєш, козаченьку, що я умираю, а я в тебе, молодого, ума вивіряю). Давно, піднесено думав Габа, ой як давно не щастило мені на таке красиве і корисне спілкування.
Габінський був щасливим доволі довго. Може, дві години, а може, навіть усі три. Уже було ясно, що зустріч ця не випадкова, як і цей довгий вечір з його балтійськими хмарами, дощем, що не думав припинятися, і холодним та пронизливим увечері вітром. Ні, дівчина ця не випадкова істота на моєму життєвому шляху, піднесено думав Габа. І все з’їдене та випите теж спожито нами обома не випадково і саме в тій мірі, яка й потрібна для того, щоб повільно, але притому стрімголов чи, як то іноді кажуть, трішечки стовбула рухатися вірним, теплим і багатообіцяльним напрямком. Уперше за стільки часу Габінський відчував, що по-справжньому чогось бажає в якомусь дуже конкретному сенсі. А хто б не забажав на його місці? І ось саме в ту мить, коли Габінський все вирішив для себе остаточно, стілець поруч із ним зайняла Кобиляча Голова.
— Між іншим, — сказала вона, знявши мокрого кашкета, — на дворі вже прохолодно. Втомилася я, хлопче, на тебе чекати, як собі хочеш.
Габінський вдав, ніби нічого не чує.
— А ти, бачу, хлоп не ввічливий, — зауважила КБ, — але що поробиш, — вона спритно схопила з його тарілки бутерброд з ковбасою і почала плямкати (чвакати, жвякати) та періодично дуже по-жіночому кокетливо цямкати. — У нас із тобою запланований урок з української. А мова — це у твоєму житті головне. Хочеш чи не хочеш, а знати її ти в мене будеш. За кілька років такого словника собі напрацюєш, що покійний Лукаш позаздрить. От побачиш.
Габа заграв широкими вилицями, стиснув губи та міцно заплющив очі. Якби Оле подобалася йому трішечки менше, він би просто вже встав, розпрощався та пішов. Але залишалася надія, що КБ відчепиться, якщо не приділяти їй багато уваги.
— Ну що ж, почнемо, — мрійливо прогуділа ненажерлива гриваста наволоч і підцупила тістечко з маком. — Отже, ми з тобою вже встановили, що дієслово — самостійна частина мови, яка вказує на дію або стан та відповідає на питання. На які питання? Та, зрештою, на які завгодно…
— Я тебе благаю, йди звідси, — попросив Габінський, намагаючись розмовляти якомога спокійніше. — Вдома зустрінемося, обговоримо все. І дієслова, і прикметники, і займенники, і Сосюру з Семенком, і Драча з Франком. Йди, будь ласка, від мене, радосте моя блаженна.
— Прошу? — підняла брови Лукойє.
— Вибачте, — пересмикнув плечима Габінський, — я не вам.
— А кому?
— Порівняно з праслов’янською і давньоукраїнською, — продовжила КБ, — сучасна українська має просту дієслівну систему… Слухай, візьми мені пляцок з вишнею, щось під цей коньяк солодкого дуже хочеться…
— Вибачте, варто було попередити, але я сподівався, що нас мине ця чаша. — Габа дістав хустинку і обтер спітніле обличчя. — Річ у тому, що вона поруч з нами. Вона, як то кажуть, серед нас.
— Хто, Габрієлю Богдановичу? — спохмурніла Оле й уважно роззирнулася довкола.
— Тільки вислухайте мене спочатку, а потім уже підете назавжди, добре? — запитав Габінський. — Тільки вислухайте. Мені більшого вже й не потрібно (и поёт мне в землянке гармонь).
— Добре-добре, нема чого панікувати, — Оле ще раз озирнулася, — якісь ваші давні знайомі?
— Типу того, — кивнув Габінський.
— Давайте просто підемо? Додому ще ранувато, я вважаю. Але поблизу багато є місць, де можна сісти і продовжити спілкування. Чи не так?