Але Габа не розгубився і наміру свого не облишив. Українську вивчав самотужки. А щоби йшло швидше, з певного часу розмовляв із собою тільки нею. Звідкіля ще, казав він собі, прийде до Києва автентична українська культура, як не з Донецька?
Що за маячня, здивуєтеся ви, хіба ж може бути з Назарета щось добре? Суто, так би мовити, в генетичному, тобто науково-національному сенсі? В цій Галілеї — бачите, панове, — язичниці та шахтарі. Там так непевно і різноманітно кров змішана з вугіллям та степовими сірими хмарами, що ми майже не маємо генетичних сподівань на щось файне. Генетика та вегетаріанство, як усім відомо, — це наше всьо. Чи все ж таки не всьо?
Пилип усміхнеться, перевірить рівень кисню в забої і скаже: «Прийдіть та побачте на власні очі, мої солоденькі, прийдіть та побачте!» І, може, ви наважитеся колись, але не зараз, ні, ніяк не зараз.
Ще в потязі «Донецьк-Z — Матінко-Київ Пасажирський» Габа Габінський вирішив зробити все можливе і неможливе, щоб опанувати співучу бодай за кілька років. Бодай на рівні Метерлінка чи, скажімо, Герберта Веллса. Чому б, власне, ні? Але от тут і виявилося, що у випадку з мовою, хто ким оволодіває — не так уже й очевидно.
У житті, починаючи із самого нашого народження, нас постійно підстерігають несподіванки. Їх можна ще називати неочікуванками чи нежданчиками. Хоча це й суржикувато звучить, але що поробиш. Так от, після двох-трьох місяців старанних занять виявилося, що, вивчаючи в дорослому віці українську, людина-переселенець наражається на ментальну небезпеку. Чесні зусилля особистості, яка цілком і повністю бажає переселитися (а це ж не тільки географічне поняття), щоб оселитися в оселі (осаджуватися, осадитися, сідати, (о)сідати(ся), осісти(ся) на чому, пооселюватися, посідати, поосідати(ся), сідати, сісти осадою), та віковий простір мови зустрічаються і втілюються в персонажів народних казок, різноманітних міфологічних істот, народжують нищівні протуберанці пам’яті. І це, людоньки, справді страшно.
Перш ніж з’являться ці персонажі, людину до сліз налякає саме її нова жахлива і незбагненна мовна пам’ять. Одного дня вона приходить до тебе просто у мозок — hello my fluffy kitten, — і після цього приходу людина-переселенець не може зрозуміти, що саме реально прожила у своєму житті, а чого в жодному разі не могла. Тим більше в Донецьку. Тим більше в тому, якого вже немає і ніколи не буде. А чи був він, зрештою? Може, й не було. До речі, ніякий не жарт.
Через спогади про неіснуюче минуле, через казки та сновидіння людина-переселенець, а саме його рідкісний підвид — переселенець-поліглот — зустрічається нарешті з буттям. Із тим самим, яке за Парменідом є тільки тепер, ніколи в майбутньому, співвітчизники, ніколи в минулому. Мова входить у такого поліглота цілком непозбувною, надмірною та перенасиченою, як бентега після доброго коїтусу, травень у лютому, думки після смерті чи сині кола на мертвій воді.
І вже потім надмірність мови, ясна річ, віднаходить дуже конкретні, хоч і не завжди комфортні та зрозумілі образи. От, наприклад, із перших же місяців навчання української мови до киянина-початківця доволі регулярно почала приходити кобиляча голова (або КБ[2]). І хоч хробак, соловей та чорно-білий півень з’являлися значно рідше, мусимо зізнатися, весь цей процес, м’яко кажучи, не покращив психічного стану двомовного українця.
Але не нам нарікати. Не нам витрачати час на марні жалощі. Годі, як писала одна поетка, ні скарг, ані плачу. Краще наблизитися до суті й поговорити про кобилячу голову. От що це, дійсно, за феномен — кобиляча голова? Попри всю складність питання, перше наближення до нього дуже просте. Якщо ви добре знаєте кобилу, то про кобилячу голову ви потенційно знаєте все. Треба тільки уявити величезну голову кобили, але без самої кобили. Тобто голову з шиєю — об’єкт загальним діаметром у три-чотири метри. На цій голові намалюйте пропорційно сумні очі, ніс. Великі жовті прокурені зуби у кобилячому роті хай стоять трішечки проріджено, як сталеві кістки у роті кашалота. Ви скажете, що у роті кашалота немає сталевих кісток, але будете не праві: вони там є. На шиї у КБ прекрасна чорна грива. А поверх гриви намалюйте військовий кашкет часів Першої світової. Такий за часів Австро-Угорської імперії носив колись пан Йозеф Швейк.