Голова кобили — для Габи персонаж знайомий. Цю народну казку йому незліченну кількість разів розказувала в страшні часи дитинства бабуся, для якої українська у вигляді східного суржику була рідною. Про КБ маленький Габа багато мав роздумів, коли йому виповнилося три-чотири роки. Та й потім, якщо добре пригадати, із року в рік, незважаючи на процес дорослішання, Габа не забував ні соловейка, ні шахтарського підступного хробачка, що в одній із казок (як тепер згадувалося) приходив до ледащих дітей і їв їхні вуха.
Уявіть, дитина засинає в ліжку, дивиться на ліхтарики за вікном (вони мерехтять і тихенько дзеленчать, як платонівські сфери), на зірочки, усміхається рожевому котику, що їсть вареники з білесенькою сметанкою на синьому місяці (по суті, у всьому винний Гоголь), слухає вітер. А вже опівночі, з останнім гудком металюрґійного (він же гамарний) заводу, дитяча кімнатка стає осередком болю і неймовірного жахіття.
Не хлоп’ячий крик, а звірине важке виття стоїть у кімнаті. І вітер уже не співає, а гуде за вікном, як чортова фуґа, хуґа, завія чи хуртеча (кому яка лексема в цей час ближча). Літають і плачуть тіні. П’ятикутне старовинне дзеркало бринить у власній рамі. Не здатне більше відображати реальність, воно почорніло і вкрилося металевими зморшками.
Хробак із довгими вусами (зазвичай звуть Лаврентієм) у старомодних важких окулярах на синіх печальних очах, з димучою сигареткою, затиснутою в пінцеті, сидить на грудях у хлопчика і задумливо жує дитячі вуха, періодично спльовує світлою кров’ю на підлогу, затягується димом, знову жує. Іноді кусає. Тоді кривавий струмінь з яремної вени б’є у стелю. Кришталева жирандоля над ліжком, уся волога і рожева, дзенькотить, дзеленькає, тенькає, теленькає. Брязкуча тварина. Вона, ця люстра, буцімто не знає, що тут діється. Хоча марення маленького хлопчика починається саме з неї. Закривавлені батько й мати не розуміють, що їм робити, як бути.
— Це ти винна, — кричить батько. — Ти йому дозволяла дивитися радянські мультики після дев’ятої години замість того, щоб ся вчити українського альфабету.
— Заклинаю тебе, — молить мати, тримаючи перед собою кулаки, — заклинаю, отче, нумо рятувати дитину, сваритися будемо потім.
Батько знімає зі стіни гітару, в дві секунди підстроює її.
— Три, чотири, — хрипко командує він і починає, не зважаючи на виття улюбленого нащадка. — Yesterday all ту troubles seemed so far away.
— Now it looks as though they’re here to stay, — підхоплює мати.
— Oh, I believe in yesterday, — вони намагаються не прискорюватися. Мати плаче і співає, батько білий, як стіна, тримає ритм і гітару. Так, усі ці неприємності прийшли, зійшлися разом, і тільки віра у вчорашній день дає можливість триматися.
Хробак, почувши перші акорди, перестає смоктати хлоп’ячі вуха, прислуховується. Закриває очі, усміхається. Хлопчик припиняє вити, ще кілька хвилин скиглить, ниє, але що далі співають батьки, то більше заспокоюється і врешті-решт забувається. Починаючи з другого куплета, тихий синій м’ятний прохолодний дощик, що ллє просто зі стелі, поступово змиває сліди минулого жаху. Хробачок позіхає, засинає, зникає.
Звичайно, з усіх примар дитинства єдиною незабутньою залишалася тільки КБ. Через неї, до речі, Габа не дуже добре давав раду з жінками, як на початку статевого життя, так і протягом усього його продовження. Здавалося йому, що в кожній жінці сидить така сама казкова істота та тільки й чекає, щоб Габа замислився на хвилинку і втратив пильність. І що характерно, Габа цю ж таки пильність неминуче втрачав, як останній Ланцелот, тобто Lancelot of the Lake. Він впадав у любов до прекрасних та підступних Гвіневр не в найслушніші моменти свого життя. І без суттєвих втрат вигрібатися з цих історій йому не вдавалося. Кожна з них мала ознаки побутової загадковості, некорисної тупості, прекрасної неухильності та реальної незворотності наслідків. Ідіотичність, яскравість та потойбічність — ось три метелики, на яких завжди базувалася його любов до жінок. Тверда основа, чудовий ґрунт. Як і ота КБ, що століттями котиться Європою, вперто полюючи за привидом комунізму.
Але не можна сказати, що КБ дуже лякала Габу в пубертатному періоді. Нічого особливого в цей проміжок часу не відбувалося. Період як період. Гортаєш сторінки енциклопедій і антологій, вивчаєш особливості єгипетської, давньогрецької, месопотамської художньої культури. Ти пам’ятаєш, хлопче, всіх тих жінок? Усіх тих прекрасних ню, продукт творчості сумнозвісного sapiens sapiens? Їх доволі в мистецьких атласах, різноманітних антологіях, усіляких підручниках з історії образотворчих мистецтв. Індія як тобі заходила, друже, в тринадцять років? Бароко? Ренесанс? Образ жінки в мистецтві Пітера Пауля Рубенса — це окрема епоха. Певною мірою в Рубенсі втілилася сама сутність пубертату. Гори голого жиру та м’яса, для проформи прикритого міфологічними сюжетами, — це і є пубертат у чистому вигляді, не затьмарений релігійною рефлексією.