Габа в той час, коли до нього почала приходити КБ, став бачити справжню сутність людей, просто проходячи зі своїм візочком важкий духовний шлях між Сциллою та Харибдою, між цукром і картоплею. Йому не заважав їхній надзвичайний інтелект або, скажімо, автівки останніх моделей та триповерхові квартири в клубних будинках із терасами, з яких відкривався приголомшливий вид на центр Києва. Він їх бачив, ну, як ми з вами зараз один одного, — внутрішнім тихим оком. І посміхався тихенько, розуміючи, що не тільки задля вивчення мови послав його Всесвіт у столицю України, а ще й для боротьби та, ясна річ, майбутньої перемоги.
Першою думкою двох товаришів по спротиву — невгомонного Петра Петракіса та Габи — було сповістити керівництво про щурів, але як ти розкажеш директорові про них.
— Ось, — скажеш, — зайшла родина. На перший погляд, нормальні люди, але між собою говорили вони дивною мовою, що більше нагадувала щурячу.
Директор подивиться на тебе уважно й запитає:
— А як ти, Петрусьо, знаєш, що це була саме щуряча мова? Чому не теляча? Не собача чи котяча? І загалом, звідкіля в тобі таке глибоке занурення у тваринний всесвіт? Чи, може, — зауважить він, — ви з Габою два великі пророки: ти, Пеця, скажімо, Дауд, а він, твій протеже, Сулейман?
Пьотрек трішечки розгубився, потер долонями скроні, подивився на спохмурнілого Габу.
— Ні, а до чого взагалі тут Дауд і Сулейман?
— А до того, — запалив сигаретку директор, налив у склянку трішечки віскі й простягнув Петру Петровичу (похмелися, мій хороший), — що саме до Сулеймана чи, якщо бажаєш, Соломона, воїни були скликані з числа джинів, людей і птахів. Та потім були розділені на бойові порядки.
— Справді, — трішечки здивувався Габа, — люди й птахи?
— І джини, — завірив директор. — Річ у тому, малята, що тваринам, тим більше таким прекрасним, як птахи, притаманні й почуття, і певні трудові навички. На жаль, — зітхнув він, — вони не настільки розвинені, щоб змусити їх дотримуватися законів шаріату.
— Дійсно, шкода, — замислився Піт і одним ковтком випив півсклянки віскі.
— Думаю, змусити можна було б, — додав Габа, — але якщо це християнський ворон, то хай уже він буде греко-католиком, католиком чи про біду православним? Він може бути, зрештою, прихожанином вірменської чи англіканської церкви (Ой ворони чорненькі, чого ви крячете? Складне питання, між іншим), іудеєм чи протестантом. Чом би й ні? (Крумкнув ворон невермор.) Київ — це ж Єршалаїм Європи чи не Єршалаїм?
— Єршалаїм, хай буде, — дозволив директор, — але про білочок, мавп чи там щурів, які користуються елітними банківськими картками, ви мені, хлопці, більше нічого не кажіть, бо підете шукати собі інше місце роботи. Домовилися?
Коли вони вийшли з офісу директора, Габа висловився в тому дусі, що, схоже, вони в цій битві будуть лише удвох із Петровичем.
— І ніхто нам не допоможе, ні дирекція, ні штатні працівники, не кажучи вже про позаштатних.
— Нічого, — тихо промовив Періас, — немає краще тієї смерті, що ти готовий прийняти за кістки пращурів своїх, за храм своїх богів.
— Натюрліх, — погодився Габа, — слава Україні та серцю її красивому і корисному.
Він звик довіряти капітанові Петренку. Адже саме цей тихий чоловік, коли Габа перебував у розпачі (бо гроші вже закінчилися, а обсяг боргу за квартиру став просто незрозумілим), узяв його на роботу. Саме він невдовзі познайомить переселенця зі своєю племінницею (племінником?) Олею-Лукойєю. Саме Петрос якось уночі запросить до супермаркету старого доброго слюсаря та винахідника Василя, щоб той висвятив бакалію та овочевий. І саме завдяки тому ж таки Ферусові Габа зуміє вийти живим із національно-езотеричних змагань з кобилячою головою, які повинні початися десь на подальших сторінках цього роману.
З іншого боку, ніхто не може напевно знати, що відбудеться далі. Тим більше — в цьому недолугому тексті. Життя — це суцільна імпровізація. Саме тому солодкий сум так стискає горло, коли вдивляєшся в київське небо, в безодню, що стоїть просто над Оболонню. Вони такі швидкі, ці хмари, змінюються так невпинно, ніби бояться завершитися, виповнитися цілком. Так жінка боїться, що коханець припинить рух, що не дійде до м’ятного синього вибуху наприкінці довгої, майже п’ятихвилинної жовто-зеленої рапсодії. Так птах чи, скажімо, мавпа на дереві боїться, проводжаючи сонце, що завтра ніколи не настане. Але завтра завжди настає. І цей негідник, що від утоми і сп’яніння працює синкопами, все швидше і швидше, нарешті кінчає. І о-о-о-о! І а-а-а-а!