І, впіймавши здивований погляд жінки, пояснив:
— Бачив я одного, запах вогнища ду-уже далеко чув, може бути і другий. До того ж, як підкинеш хмиз, то потім до-овго нічого не бачиш. Як і домовлялися, я посплю, а ти початуй, потім розбудиш.
Утім, жінка штовхнула його десь години за дві.
Мусій сполоснув обличчя, аби прогнати сон, і запитав:
— Страшно?
Та ледве вичавила із себе:
— Та всюди ворог ввижається.
Сердюк відкрив рота, хотів щось сказати і тут здогадався, що під словом «ворог» Мар’яна розуміє не людей і… і що вона, мабуть, права, тож, тримаючись так, аби загородити собою огляд з того місця, звідки просто віяло небезпекою, витяг з-під сакви, що слугувала йому подушкою, набитий срібним шротом пістоль, поклав на кирею, на якій раніше лежав. Поряд поклав шведську фузею{15} з примкнутим багнетом. І поцілував жінку.
— Ти що?
— Твій переляк заспокоюю.
…І саме тієї миті, коли б із чортової дюжини спостерігачів дюжина дійшла б висновку, що Мусій нічого, крім Мар’яниного тіла, не бачить і ні про що, крім нього, не думає, сердюк скочив на ноги і вистрілив у темну фігуру, що підкрадалася до коханців.
…Ільченка порятувала звичка одразу після пострілу міняти зброю, особливо вночі, коли постріл тебе ж і засліплює, а ще передбачливість, з якою він поклав поряд із собою фузею. Бо темна фігура все ж стрибнула, сама настромивши себе на багнета.
Проте вона не впала, а продовжувала махати руками, явно намагаючись добратися до Мусієвої горлянки. Мовчки, без крику чи стогону. Той, не думаючи, звів курок і натиснув на гачок, аби знову осліпнути й оглухнути від пострілу.
Удар кулі відкинув фігуру на кілька кроків, та вона підхопилася, сердюк це не так побачив (бо перед очима мерехтіли плями), як здогадався і знову зустрів нечисту силу багнетом.
І знову опинився у становищі мисливця, котрий ведмедя взяв на рогатину, але… людиноподібна істота, що билася на багнеті, й не думала слабнути попри кілька жахливих ран. І все це в повному мовчанні.
Несподівано біля Пройдисвітової голови гримнув постріл з пістоля, потвора здригнулася, завмерла й осіла на землю.
— А ось тепер уповні прощавай, Дороше. Чи як тебе звали? — Голос Мар’яни, в руці якої димівся турецький пістоль, звучав неприродно.
Пройдисвіт викресав вогонь, подмухав на трут і мало не скрикнув: на землі лежав той невідомий літній старшина, якого він уже одного разу вбив. Ось і дірка на місці ока — він, як і завжди, цілив у перенісся, але саморобна куля, як і завжди, трохи відхилилася від лінії прицілу.
І ще чотири рани на тілі.
Ільченко замахнувся палашем, але раптом відчув: не треба. Дорош (який, можливо, і не Дорош) тепер мертвий повністю й назавжди.
— Пояснюй! — Він повернувся до жінки.
— Та нема чого пояснювати…
З Мусієвої горлянки вирвалося щось хрипке, і жінка заторохтіла, неначе хліб молотила.
— Дорош — це далекий родич Кочубеїв. Як і вони, з Криму.[29] Тобто батько його з Криму. А він як дізнався, що Кочубеї тут високо піднялися, так і приїхав, охрестився у ту віру, де більше сала дають. А може, й не хрестився, про Кочубеєве бусурманство чув?
Хто не чув! Хоча досі Ільченко не знав, вірити цьому чи ні.[30]
— Хоча він, на відміну від тебе, необрізаний.[31] — Мар’яна перехопила Мусіїв погляд. — Ну так, був гріх. А то звідки б мені знати? Чоловік пропав, з першого ж походу по весіллі не повернувся, ніхто й не знає — мертвий чи у полоні. А кортить!
Вона знову потягнулася, її біле тіло (одягтися не встигла) просто світилося у темряві.
Чоловік встиг подумати, що оця жінка була з ним не лише через кілька годин після смерті Петра, але й через кілька хвилин після першої смерті Дороша, з яким спала та якому була багато чим зобов’язана…
Проте… Їм їхати далі разом… і відьма могла б бути не такою красивою…
— …Я забув спитати про головне.
Мар’яна здогадалася, не перепитуючи.
— Я поклала до другого пістоля свій хрестик. Поверх кулі.
Гладкоствольну зброю можна було зарядити двома кулями — одна поверх іншої.
А звичай носити хрести на грудях потроху розповсюджувався, хоча ще донедавна такого звичаю не було.
— Не знаю, що більше подіяло: чи те, що освячений, чи те, що срібний. А чому срібний шрот не подіяв — сама не втну. І бабуся, і старий оцей запевняли, що повинен виручити.
Зате Мусій це розумів — він вистрілив занадто рано, з надто великої для уламків монети відстані, і ті два-три шматочки, що влучили, застрягли в одязі. Треба буде срібну кулю відлити.
30
Після революції 1917 року в палаці Кочубеїв знайшли потаємну мечеть. Тоді й з’ясувалося, що всі Кочубеї, у тому числі міністри Російської імперії, продовжували таємно сповідувати іслам. На нашу думку, це пояснює, чому така релігійна людина, як Мазепа, офіційно сватався до хрещениці, а сама хрещениця також не вважала такий шлюб гріховним.
31
В ісламі, всупереч поширеній думці, обрізання не є релігійним догматом, а лише звичаєм, що інколи порушується.