А тим часом.
Гетьман стиснув голову руками. Його кохану видають заміж… За Чуйкевича.
І нічого не можна зробити…
Нічого…
Не можна зараз сваритися з Кочубеями, з Чуйкевичами, з Апостолом, що стоїть за ними.
Не можна, не можна…
Тим більше що однаково вони з Сонечком бути разом не можуть. Якщо раніше можна було без зайвого галасу отримати дозвіл від патріарха, то зараз не можна… І не скажеш же вголос, що Кочубеї — мусульмани…
Ніяк не можна.
Тим більше що, схоже, від нього й чекають якоїсь дурості.
А Мотря ляже з іншим…
Біль… Боже, як це боляче…
А ще Апостол кричав йому в обличчя:
— Якщо так і далі буде, то кури нас загребуть!
Чому йому згадалося зі Святого Письма: «не прокричить тричі півень, як ти тричі зречешся»?
Можуть нас кури загребти, можуть. Петро веде справу круто, а ще кілька років тому здавалося, що він від українців лише вірності хоче… І були ж вірні, були! А подяка яка? Вважай, по два, по три рази щомісяця нові обмеження наших прав! Он учора московський капітан кричав: «Вы, блядины дети, у нас в мешке!»[32] А майже так!
До речі, серед козацтва за такі слова на адресу матері спокон віку була одна відповідь… А тепер спробуй сказати їх благородію: «витягай шаблю», — одразу кричить: «Тут изменное слово и дело!». І що робити? Повставати? Легко сказати! Якщо зберемо усі сили докупи, то одного свого проти трьох-чотирьох московитів виставимо. А не зберемо, Петро не випадково направляє наші полки в різні боки…
Як добре було б, якби Карл упень, остаточно розбив Петра так, щоб той довго не міг піднятися. Тоді можна було б просто написати ввічливого листа, що так, мовляв, і так, віднині ми незалежна держава. І без повстання. Але чи переможе Карл, у якого війська все-таки менше?
А Мотря виходить заміж…
Мабуть, єдине, що втішає, — оця справа з патріархом.
Це — для Бога. Для душі. Для вічності.
Прости мене, Господи!
Частина друга,
в якій розповідається про маловідомі види
природних та надприродних істот,
про маловідому державу та її мертвого гетьмана
Вранці вони не встигли від’їхати і кількасот кроків від місця привалу, як Мусій відчув, що на нього знову ворожать. Повернувся очима до відьми: без слів ясно — вона теж відчула.
Мар’яна подумала і сказала:
— Це не Сулейман.
Ільченко теж відчував, хоча й не зміг би обґрунтувати (і навіть слова не знав такого — «обґрунтувати»), що той, хто перетворив Дороша на упиря, і той, хто ворожить, — зовсім різні люди. Та й ворожили на нього ще до вбивства родича Кочубеїв.
— А він… Сулейман цей… він на нас ворожив?
— Мабуть, що ні… Він просто підняв мерця, а той сам пішов шукати. Й одного тебе він міг і не знайти…
— Одного мене?
— Упир приходить або до вбивці, або, ще частіше, до жінки… А тут ми разом.
«Раніше не могла підказати?»
— Не підозрюй мене. Я лише зараз кінці з кінцями звела. Щось згадала, про щось здогадалася. І… здається мені, що підняти він може лише свого учня. Не чула я такого ніколи, але мені чомусь так здається.
Пройдисвіт замислився. Він десь чув, що отаке ворожіння на кістках не кожного разу вдається і повторити його можна лише через кілька днів.
— Просто їдьмо швидше. Мій мул витривалий, кобила твоя також. Хоча я дурень, що тих зайвих коней не спіймав. Хліба пожувати і в сідлі можна. Поспати — рівно стільки, аби коні відпочили.
— А я спробую зробити так, аби слідів не залишилося.
Однак жінка переоцінила свою силу. Борисов знову натрапив на слід. Більше того, один із ногайців розгледів відбитки копит саме цього мула і коня жінки, яка була із сердюком; звідкіля вона, до речі, взялася?
Пройдисвіт їхав першим. Щось його непокоїло, щось неначе дряпало по душі, проте жодних доказів не було. Тому він витяг з ольстри турецького довгоствольного, зі зміїною головою пістоля.
— Ой, що це?
Із трави звелася голова. Голова змії, тільки в багато разів більша, аніж будь-яка з тих, які Мусій бачив раніше.
Змія була величезною. Ільченко чув про зустрічі з велетенськими зміями ще в Барі, від татар[33] — і тоді, підлітком, вірив. Потім, дорослою людиною, жодного разу не зустрічав і вже не йняв віри.
Тепер треба було повірити своїм очам…
Її довжина була близько п’ятнадцяти кроків, товщина більше кроку.
33
Легенди про велетенських змій були записані у кримських татар ще у XX ст. Правдоподібність цих легенд полягає в тому, що йдеться саме про простих, хоча й дуже великих змій, які не розмовляють людським голосом, не творять див тощо.