Тоді народився в Гобі, коло Шанхайських гір, що нагадують пощерблені зуби, в одної бідної монголки син. Пізніше назвали його Темур.
У бідній прокопченій юрті ріс Темур. Нічого не було йому їсти й нічого пити. Мати його померла від голодної смерті. Лишився хлопчик Темур у пустелі сам. Тоді ж у кобили, начальниці дикого табуна, здохло лоша. Засумувала кобила, відбилася від табуна й заблудилась у Гобі.
Одного разу гобійський вітер доніс до неї сумне скигління-іржання. То плакав маленький голодний Темур. Прибігла до нього кобилиця, почала пестити й годувати своїм повним од молока вим'ям.
Почав рости й міцнішати хлопчик. Став він мужній, кремезний, дужий і великий, як гора. І тоді вдруге дали йому ім'я арати — Темур, що значить — залізо.
— Пийте, нахоре, арик!
— Зібрав Темур усіх бідних аратів і розповів їм про свою долю. З того часу почали всі люди пити арик, здоровий і цілющий напій — кобиляче молоко.
Між кінцем і початком чудових десяти тисяч віків най хоробріший і найкращий верхівець Темур зібрав величезне військо з аратів-бідняків.
Стало те військо численне, як трава в степу. І повів Темур його проти вельмож-сайтів, проти лам і багатих юрт.
Як ураган, пролітав Темур по всій країні. Безліч ханів і сайтів підкорив він собі, і з того часу, майже по всій землі, на десятки тисяч верстов, влада перейшла до рук бідних аратів.
Стало краще жити.
Кажуть, що це був Ленін, який прогнав китайських та японських купців, одібрав табуни та отари в сайтів і роздав бідним, а лами зачинилися в дацанах, і тепер їм надходять останні дні.
Тридцять три великі, широченні Гобі, що їх тут народжений витязь на уславленім коні не міг проскакати навколо, кажуть, тепер можна об'їхати на машині.
— Пийте арик, нахоре!..
Злий дух
Ми сиділи на стосі колод у великому дворі чумного містечка, відпочиваючи від ходіння по всіх закутках цього безрадісного селища.
Ми були замкнені великою дерев'яного стіною, що навколо неї підіймалися чорні та сині гори, на яких не було жодної рослинності. Вигнанці! В'язні! Лише таке почуття стискало серце від оточення цих кам'яних огромів.
Поруч із нами сидів бурят Доржанов — висока людина в чорному костюмі, з постриженою головою й пласким монгольським обличчям. Це був «метис». В його жилах текла кров російського завойовника-старовіра та кров монгола-халхасця, що в сполученні дали високий зріст, такий нетиповий для справжнього монгола, і пласке обличчя — нетипове для старовіра-сибіряка.
— Слухайте, лікарю! — знову завів своєї Доржанов. — Коли нарешті ви мене випишете звідси? Це ж божевільня! Хіба це лікарня?! Тут на кожному кроці божевільні! А я ж цілком здоровий. Годі мене тут маринувати!..
Доктор Стрільчук заспокійливо поплескав його по плечу.
— Ви знаєте, що сьогодні не працюють у канцелярії!.. Завтра я вас випишу.
— Ах, я забув! — зітхнув Доржанов. — Ви ще вчора мені казали про це...
Доржанов був божевільний, але цьому ми не йняли віри, як не переконував нас головний лікар чумного містечка, доктор Стрільчук. На нашу думку, Доржанов нічим не відрізнявся від звичайної нормальної, здорової людини.
— Він же виліковується! — додав Стрільчук. — Побачили б ви його раніше!
Раптом Доржанов скочив з колоди й схопив у руку велику цеглину, що лежала коло його ніг До нас підходила гладенька людина з випнутим черевом — лікар Козловський, помічник доктора Стрільчука.
— Не підходь! — сердито загарчав Доржанов. — Розіб'ю голову!
Лікар Козловський зблід і поспішив зникнути. Нам стало моторошно від дикого погляду Доржанова і від його голосу, що в ньому відчувалась цілком переконлива загроза. Доктор Стрільчук не звернув жодної уваги на поведінку Доржанова.
— Хай він вам розповість, як його лікували лами! — запропонував Стрільчук.
— Лікували вони мене чудово! — посміхнувся Доржанов.
Він уже встиг забути за цеглину, що поклав її коло своїх ніг, і за лікаря Козловського, який своїм виглядом викликав у ньому обурення.
Чуми не було, і містечко використовували для божевільних, хворих на пранці та паралітиків, що догнивали в останній стадії страшної хвороби. Паралітикам щепили малярію, і хвора людина ставала за плацдарм для війни двох ворожих армій, що одна з них володіла вогневою зброєю пропасниці, а друга отруйним тлінням розкладання.
Зелений «ситроен», в якому ми сюди приїхали, м'яко підкотив нас до високого дерев'яного паркана, що цілим китайським муром оточував це чумне містечко.