Купці караванів, що проходили шляхом на Калган, охоче виміняли свячену воду на деякі дорогоцінні речі, що їм запропонував святий Пикосвят. Купці довго дивувалися з такої запасливості преподобного отця, бо він набив пляшками з свяченою водою навіть цілий маленький льох, що його вирив власноручно. Тепер він міг постачати її багатьом монголам, що бажали прилучитися до його віри. Обмін «свяченої води» на дорогоцінні речі провадився дуже успішно.
Слава про святого Пикосвята покотилася по далеких куточках Монголії, поки не докотилася до ламських храмів — дацанів, де його спільники з фаху, але вороги з переконань, — монгольські ченці-лами почали дискутувати це важливе для них питання.
Вони були потурбовані, що від них може відпасти частина вірних і перейти на бік святого Пикосвята.
Лами довідались, що принадою Пикосвята є «свячена вода».
Один перевдягнений лама за дуже великі гроші одержав пляшку цієї води з рук самого святого.
Довго гадали лами над хімічними якостями цієї води, розгадуючи її складові частини. Вся тібетська медицина та алхімія була покликана на допомогу. Спочатку гадали, що це вода з-під малого верблюденятка, потім гадали, що це суміш води з-під яка з водою гобійського тарбагана, але врешті так і не дійшли сталого висновку.
Тоді вони вдалися за порадою до далай-лами, але й цей учений муж не став їм у пригоді. Всі вони тоді пішли на пораду до самого святого Хутухти — переродженця бога на землі.
Після цього лише бог зміг би розгадати загадку святого Пикосвята.
Святий бурхан Хутухта довго пробував «свячену воду» на смак, поки в пляшці не лишилося трохи на самому дні. Лами мовчки сиділи й побожно стежили за маніпуляціями святого. Нарешті Хутухта з посоловілими очима від глибоких думок і з глибокою думкою від посоловілих очей урочисто промовив:
— Коли мене не зраджує святий бурхан Амітаба Ава- локітешвара, то це...
Він раптом спинився і промовив містичну формулу, якої сам не розумів.
— То це, ом-ма-ні-пад-ме-кум, це, — о святі отці, хай розірвуть на частки моє серце шуліки з Богдо-Ули, — звичайний ханшин!
Лами аж похитнулись од здивування.
— Невже ви не знаєте, що таке ханшин?
О, вони прекрасно знали, що це таке, і самі були не від того, щоб таємно споживати цей грішний божественний напій, але вони були здивовані з хитрощів та нахабства святого Пикосвята, який називав його свяченою водою і зумів запаморочити їм голови. Адже вживають часто звичайну воду, вважаючи її за ліки. Моляться на Мадонну, що її намалював художник із своєї коханки, легковажної, як вітер. І бурду, що продають по крамницях, споживають же як справжнє вино. Через це не слід дивуватись, що лами такий знайомий напій, як ханшин, не могли відрізнити одразу від води. Можливо, що, замінюючи ним воду, вони забули, яка вона на смак.
Як раніш не здогадалися вони, що це ханшин?.. Вони не могли зрозуміти, хоч це було так просто.
— Ханшин; святі отці, — продовжував Хутухта, гадаючи, що його смиренні служки не знають цього, — повченому інакше зветься «спірітус віні», по-українському — «горілка», по-міжнародному — «водка», а по-англійськи — «віскі». Роблять його з картоплі та зі збіжжя, «ханшин» — назва китайська, і його виробляють із проса.
Питання було вичерпане, й лами розійшлися.
Коли таємницю свяченої води преподобного Пикосвята було викрито, він не зміг бути більше святим.
Він взагалі кинув свою попередню професію й відкрив ханшинну ґуральню, ставши з преподобного Пикосвята купцем першої гільдії Пикосвятом Онуфрійовичем Роздираєвим.
Велике постіння в пустелі Гобі хоч не поставило нового рекорду, але принесло величезні прибутки.
Гульо
Старий китаєць Суй І-дзи, який на Ілюзіонній вулиці тримав маленьку корчму й у ній подавав незмінним відвідувачам — китайцям-каменярам, що працювали на будівлі нової монгольської школи, — дванадцять страв у мініатюрних мисочках, мав великого чорного пса, який завжди лежав перед входом до корчми.
Собака Суна І-дзи був здоровенний, гладкий, з міцною пащею й жилавими лапами. Він повагом розгулював коло корчми, відганяючи чужих псів, або лежав, презирливо поглядаючи на низькорослих монгольських коней, що стояли на припоні коло неї.
Іноді він зникав на кілька днів, і тоді Сун І-дзи ходив смутний та трохи роздратований, бо він прекрасно знав, де блукає його собака.
«Гульо», — так кличуть собак у Монголії. Слово «собака» по-монгольському «нохой», але їх скрізь кличуть «гульо».
Коло кожної гири-юрти, в рівнинах, на пасовиськах, в пустелях можна завжди побачити кількох здоровенних чорних собак, що, захлинаючись од люті, гавканням зустрічають гостя або незнайомця.