Моно-но аваре
Кен Лю
Світ має форму незграбного, як і все моє письмо, кандзі, який означає «парасолька». Усі його лінії вибиваються з пропорції.
Моєму батькові було б страшенно соромно за те, як по-дитячому я ще й досі виводжу ієрогліфи. Насправді, більшість із них я вже ледве можу згадати. Моє шкільне навчання в Японії завершилося, коли мені було тільки вісім.
Втім, наразі згодиться і така поганенька карлючка.
Той купол угорі – це сонячне вітрило. Навіть настільки викривлений кандзі дає лише приблизне уявлення про його неймовірні розміри. Диск, у сотні разів тонший за рисовий папір, обертаючись, розгорнувся , мов повітряний змій, на тисячі кілометрів, щоб уловлювати кожний фотон. Він буквально закриває собою небо.
До нього приєднаний міцний, легкий і гнучкий трос із вуглецевих нанотрубок довжиною в сто кілометрів. На ньому висить серце «Надії» – житловий модуль, циліндр висотою п’ятсот метрів, в якому вмістились усі 1021 житель світу.
Сонячне світло тисне на вітрило, женучи нас спіральною орбітою чимдалі швидше від себе. На палубах нас тримає прискорення, яке всьому надає вагу.
Наша траєкторія веде нас до зірки, що зветься 61 Діви. Зараз її не видно, бо зараз її затуляє купол сонячного вітрила. «Надія» дістанеться до неї десь за триста років, плюс-мінус. Якщо пощастить, мої прапрапра, – колись я порахував, скільки потрібно «пра», але тепер не пам’ятаю, – правнуки її побачать.
У житловому модулі немає вікон, тож немає і змоги милуватися зірками, що пропливають повз нас. Більшості це байдуже, бо вони вже давно надивились на зорі. Але я люблю за допомогою камер, встановлених у хвості нашого корабля, вдивлятись у відтінки червонястого сяйва нашого Сонця – нашого минулого, що віддаляється.
– Хірото, – сказав батько, розбуркавши мене. – Збирай речі. Пора.
Моя валізка була вже зібрана. Залишилось тільки покласти до неї набір для гри в го. Батько подарував мені його у п’ять років, і години, що ми проводили за грою, були моїм улюбленим часом доби.
Коли ми з татом і мамою виходили з дому, сонце ще не встало. Усі сусіди чекали на своїх подвір’ях із валізами наготові. Стоячи під літнім небосхилом, ми ввічливо віталися одне з одним. Я за звичкою відшукав очима Молот. Це було легко. Скільки я пам’ятаю, астероїд завжди був найпомітнішим небесним тілом за винятком Місяця, і з кожним роком він тільки яскравішав.
Серединою вулиці повільно їхала вантажівка з гучномовцями на даху.
– Увага, жителі Куруме! Будь ласка, проходьте до автобусної зупинки. Зберігайте порядок. На вас чекає достатня кількість автобусів. Вони відвезуть вас на залізничний вокзал. Там ви зможете сісти на потяг до Каґосіми. Не їдьте автомобілем. Залиште дороги вільними для руху службового транспорту і автобусів евакуації!
Усі родини повільно сунули тротуаром.
– Пані Маеда, – сказав тато сусідці. – Дозвольте допомогти вам з валізами.
– Дуже вдячна, – відповіла старенька.
Після десяти хвилин ходьби пані Маеда зупинилась і сперлась на ліхтар.
– Вже недалеко, бабусю, – сказав я. Вона кивнула, але так задихалась, що відповісти не могла. Я спробував підбадьорити її. – Ви, мабуть, не можете дочекатися, коли вже побачите внука в Каґосімі? Я теж сумую за Мічі. На космічному кораблі ви зможете сидіти поруч із ним і відпочивати. Кажуть, що місця вистачить усім.
Мама схвально мені посміхнулась.
– Яке щастя, що ми тут, – сказав тато. Він вказав на рівні ряди людей, що йшли до зупинки, на урочистих молодиків у чистих сорочках і черевиках, на жінок середнього віку, які допомагали стареньким батькам, на чисту, порожню вулицю і на тишу – попри все, люди в натовпі говорили пошепки. Здавалось, що повітря світилося від тісних зв’язків між людьми – родинами, сусідами, друзями, колегами – невидимі й міцні, як шовкові нитки.
По телевізору я бачив, що коїлося в інших місцях по всьому світі: мародери кричали й танцювали на вулицях, солдати з поліцейськими часто стріляли в повітря і час від часу – в юрбу, будинки палали, купи мертвих тіл осипались, генерали щось вигукували в оскаженілий натовп, присягаючись відплатити за давні образи – навіть тоді, коли світові приходив кінець.
– Хірото, я хочу, щоб ти запам’ятав це, – сказав тато. Він озирнувся навкруг, захоплений емоціями. – Саме перед лицем катастроф ми показуємо свою силу як народ. Розуміємо, що народом нас робить не особиста самотність, а павутиння взаємовідносин, якими всі пов’язані. Кожен має піднятися над своїми самолюбними бажаннями, щоб усі могли жити в гармонії. Одна людина слабка і безпорадна, але японський народ, міцно зв’язаний разом – нездоланний.