– Подивись, як нас тут багато: бабусі, молоді батьки, старші сестри, молодші брати. Буде неправильно й егоїстично поширювати чутки в такому натовпі, бо багато людей можуть постраждати. Треба триматися своїх місць і завжди пам’ятати про загальну картину.
Ми з Мінді повільно кохаємося. Я люблю вдихати запах її темного кучерявого волосся, такого буйного і теплого. Він лоскоче носа, мов свіжа сіль.
Потім ми лежимо поряд, роздивляючись екран на моїй стелі.
Я й досі виводжу на нього вид на зоряне поле, що лишається позаду. Мінді працює штурманом і записує для мене відео з кабіни в найкращій якості.
Мені подобається уявляти, що в мене скляний дах, і ми лежимо під зоряним небом. Я знаю, що багато в кого екрани показують відео і фотографії зі старої Землі, але мене вони надто засмучують.
– Як японською буде «зірка»? – питає Мінді.
– Hoshi, – кажу я їй.
– А як буде «гість»?
– Okyakusan.
– То ми hoshi okyakusan? Зоряні гості?
– Так фрази не складають, – кажу я. Мінді – співачка, вона любить звуки інших мов, крім англійської.
– Важко почути музику слів, коли втручаються їх значення, – сказала вона мені якось.
Рідна мова Мінді – іспанська, але вона може згадати з неї ще менше, аніж я з японської. Вона часто питає у мене японські слова і вплітає їх до своїх пісень.
Я намагаюся побудувати фразу поетичніше, але не певен, що у мене виходить.
– Wareware ha, hoshi no aida ni kyaku ni kite. – «Ми прийшли, щоб бути гостями серед зірок».
– Існують тисячі способів сказати щось, – казав, бувало, тато, – кожен для свого випадку.
Він казав, що наша мова гнучка і повна відтінків, що кожне речення – це вірш. Мова ніби загортається у себе саму, несказані слова значать стільки ж, скільки сказані, а контекст нашаровується на контекст, як сталь у мечах самураїв.
Хотів би я, щоб тато був поруч і я міг спитати його: як сказати «Мені вас не вистачає» у випадку, коли тобі виповнюється двадцять п’ять і ти останній живий представник свого народу?
– Моя сестра захоплювалася японськими книжками з малюнками. Манґа.
Мінді сирота, як і я.
– Ти багато про неї пам’ятаєш?
– Не дуже. Мені ж було десь п’ять, коли я зійшла на борт корабля. А до того я пригадую тільки стрілянину, і ще як ми ховались в темряві, і як втікали, і як їжу крали. Вона завжди була поруч, щоб заспокоїти мене, читаючи манґу. А потім…
Я дивився те відео лиш раз. З нашої високої орбіти здавалось, що біло-блакитна кулька, що була Землею, якусь мить похиталась від удару астероїда, а тоді, мовчазні, каламутні хвилі знищення повільно поглинули планету.
Я притискаю її до себе і легенько, заспокійливо цілую в чоло.
– Давай не будемо про сумне.
Вона міцно обіймає мене, наче не збирається відпускати ніколи.
– А про манґу ти щось пам’ятаєш? – питаю я.
– Тільки те, що там було повно гігантських роботів. Я ще подумала: Японія така потужна.
Я намагаюсь уявити: героїчні велетенські роботи працюють по всій Японії, щоб врятувати людей.
Вибачення Прем’єр-міністра передавали через гучномовці. Дехто також дивився трансляцію на телефоні.
Я мало про це пам’ятаю, окрім того, що голос Прем’єр-міністра звучав слабко, і виглядав він старим і кволим. Було схоже, що йому справді шкода.
– Я підвів людей.
Чутки обернулися правдою. Підрядчики взяли гроші уряду, але не спромоглися побудувати достатньо потужні кораблі, як обіцяли. Вони приховували це до самого кінця. Правда відкрилась, коли було вже запізно.
Свій народ прирекла не тільки Японія. Після того, як було встановлено, що шляхи Молота і Землі перетнуться, інші країни пересварились, вирішуючи хто і скільки повинен вкласти у спільний проект евакуації. А потім, коли той план провалився, більшість вирішила поставити на те, що Молот пролетить мимо, і витратити гроші й життя на війни між собою.
Після того, як звернення Прем’єр-міністра скінчилось, у натовпі не чулось ані звуку. Пролунало кілька розгніваних вигуків, але вони швидко затихли. Люди почали без метушні, зберігаючи порядок, складати речі і покидати тимчасові табори.
– Люди просто пішли додому? – недовірливо питає Мінді.
– Так.
– Ніяких грабунків, панічної біганини, ніяких військових заколотів?
– То була Японія, – кажу я їй. Я чую в своєму голосі гордість, що луною повторює батькову.
– Мабуть, люди просто змирились, – каже Мінді. – Здалися. Певно, культура така.