– Ні! – я через силу намагаюсь стримати жар у голосі. Її слова дратують мене, як слова Боббі, коли той назвав го нудним. – Все було не так.
– З ким тато розмовляє? – спитав я.
– Це доктор Гамільтон, – відповіла мама. – Ми, – він, твій батько і я, – разом навчалися в коледжі в Америці.
Я спостерігав, як тато розмовляв по телефону англійською. Він здавався зовсім іншою людиною: не тільки через зміну інтонації та ритму; обличчя пожвавішало, рука рухалася менш стримано. Наче в іноземця.
Він кричав у слухавку.
– Що тато каже?
Мама цитьнула на мене. Вона пильно слідкувала за татом, вслухаючись у кожне слово.
– No, – казав тато в телефон. – No! – Це я розумів і без перекладу.
Опісля мама сказала:
– По-своєму, він хоче зробити добру справу.
– Про себе думає, як завжди, – відрізав батько.
– Ти несправедливий до нього, – сказала мама. – Він же не зателефонував мені таємно. Натомість, він подзвонив тобі, бо подумав, що якби все було навпаки, то він радо подарував би коханій шанс вижити, хай навіть і з іншим чоловіком.
Тато подивився на неї. Я ніколи не чув, щоб мої батьки казали одне одному «Я люблю тебе», але є речі, про які не обов’язково казати вголос, щоб вони були правдою.
– Я б ніколи не сказала йому «так», – мовила мама, усміхнувшись. Тоді вона пішла на кухню готувати обід. Тато провів її поглядом.
– Чудовий сьогодні день, – сказав мені він. – Ходімо, прогуляємось.
Ми зустрічали сусідів, що прогулювалися вулицями. Ми вітались і цікавилися здоров’ям одне одного. Усе здавалося звичайним. У сутінках Молот на небі світився ще яскравіше.
– Тобі, певно, дуже страшно, Хірото, – сказав тато.
– Хіба вони не спробують побудувати ще кораблів?
Тато не відповів. Серпневий вітер доніс до нас звуки цикад: чирр, чирр, чирррр.
Ніщо у криках
Цикад не віщує їх
Близької смерті
– Тату?
– Це вірш Басьо. Ти розумієш його?
Я похитав головою. Я не дуже любив вірші.
Тато зітхнув і посміхнувся. Він подивився на сонце, що хилилося до горизонту і знову прочитав:
Безмежна краса у світлі, що гасне
Хоч і близький кінець дня
Я повторив слова про себе. Щось у них зворушило мене. Я спробував передати це відчуття словами:
– Неначе ласкаве кошеня лизнуло серце.
Замість того, щоб розсміятися, тато серйозно кивнув.
– Це вірш Лі Шан’їна, класичного поета часів династії Тан. Хоч він і був китайцем, але переживання його дуже схожі на японські.
Ми пішли далі. Я зупинився коло жовтої квітки кульбаби. Вона якось по-особливому схилилась набік, і здалася мені надзвичайно гарною. Я знову відчув лоскіт від язика кошеняти на серці.
– Квітка… – я вагався. Ніяк не міг підібрати потрібні слова.
Тато мовив:
Зів’яла квітка
Жовта, як місяця лик
Така тендітна
Я кивнув. Образ відразу здавався водночас таким же невловимим і вічним, яким у дитинстві поставав для мене сам час. Мені від цього було одночасно сумно й радісно.
– Усе минає, Хірото, – сказав тато. – Це відчуття у твоєму серці: воно зветься «моно-но аваре». Це відчуття минущості усього на світі. Сонце, кульбаба, цикади, Молот, усі люди – всі ми підкоряємося рівнянням Джеймса Максвелла, всі ми лиш нетривкі істоти, яким судилося врешті відійти в небуття – кому за секунду, а кому за еон.
Я оглядав чисті вулиці у вечірньому присмерку, траву, неквапливих людей і знав, що всьому було своє місце; все було добре. Ми з татом продовжили прогулянку, і наші тіні торкались одна одної.
Я не боявся, хоч Молот висів прямо над нами.
До моїх робочих обов’язків входить стежити за вогниками на панелі індикаторів, що стоїть переді мною. Вона трохи схожа на гігантську дошку для го.
Здебільшого це дуже нудно. Вогники, що вказують напругу на різних ділянках сонячного вітрила, повторюють одну схему кожні кілька хвилин, показуючи, як рівномірно випинається вітрило під згасаючими променями далекого Сонця. Я знаю цю зациклену схему вогників так само, як дихання сплячої Мінді.
Наша швидкість вже сягнула суттєвої частки швидкості світла. Минуть роки, і ми розженемося достатньо, щоб узяти курс на 61 Діви з її незайманими планетами і залишити позаду сонце, яке дало нам життя, мов забутий спогад.
Але сьогодні схема вогників не в порядку. Один з індикаторів у південно-західному куті миготить на долю секунди частіше.