– Навігація, – кажу я в мікрофон, – це пункт нагляду за вітрилом Альфа. Ви можете підтвердити, що ми на курсі?
За хвилину я чую в навушнику трохи здивований голос Мінді.
– Я не помітила, але ми трохи відхилились від курсу. Що трапилось?
– Я ще не знаю напевне. – І я дивлюсь на панель, на один впертий вогник, що вибивається зі схеми й порушує гармонію.
Ми з мамою поїхали до Фукуоки без тата.
– Треба скупитися до Різдва, – сказала вона. – Ми хочемо влаштувати тобі несподіванку. – Тато всміхнувся і тільки головою похитав.
Ми йшли людними вулицями. Оскільки це Різдво могло стати останнім, в місті панувало незвичне навіть для цієї пори пожвавлення.
В метро я зазирнув у газету, яку тримав якийсь чоловік. «США б’ють у відповідь!» – таким був заголовок. На фотографії американський президент переможно всміхався. Нижче подавалася серія інших фото, декотрі з яких я вже бачив: перший прототип американського корабля порятунку, що вибухнув на стартовому випробуванні кілька років тому; лідер якоїсь негідної нації, який по телевізору взяв на себе відповідальність за це; американські солдати, які увійшли до ворожої столиці.
Трохи нижче згину була менша стаття: «Американські вчені сумніваються в неминучості Судного дня». Тато якось казав, що дехто радше віритиме, що загроза катастрофи примарна, аніж змириться з тим, що нічого не вдієш.
Я дуже хотів вибрати щось татові. Але замість того, щоб піти в район магазинів електроніки, де, як я думав, мама хотіла знайти йому подарунок, ми поїхали до іншої частини міста, де я ніколи не був. Вона витягла телефон і коротко поговорила з кимось англійською. Я здивовано на неї дивився.
Потім ми стояли перед будівлею, над якою вився великий американський прапор. Ми зайшли всередину, і нас посадили в якомусь кабінеті. Увійшов американець. Його обличчя було сумне, але він з усіх сил намагався це приховати.
– Рін, – чоловік назвав маму по імені і зупинився. Я відчув, що за чим одним складом ховалися жаль, прагнення і заплутана історію.
– Це доктор Гамільтон, – сказала мені мама. Я кивнув і простяг йому руку для потиску. Я бачив по телевізору, що американці так роблять.
Доктор Гамільтон і мама трохи поговорили. Вона почала плакати і доктор Гамільтон ніяково стояв, неначе хотів її обійняти, але не смів.
– Ти залишишся з доктором Гамільтоном, – сказала мені мама.
– Що?
Вона поклала руки мені на плечі, нахилилась і зазирнула в очі.
– У американців на орбіті є корабель, про який ніхто не знає. Єдиний, що вони спромоглися запустити перед тим, як вступити у війну. Його розробив доктор Гамільтон. Він мій… давній друг і він може взяти з собою одну людину. Це твій єдиний шанс.
– Я не полечу.
Нарешті, мама відчинила двері, збираючись іти. Доктор Гамільтон міцно тримав мене, а я бився й кричав.
Ми з подивом побачили, що у дверях стоїть батько.
Мама заридала.
Тато обійняв її. Я ніколи раніше не бачив, щоб він це робив. Це здавалося американським жестом.
– Вибач, – казала мама. – Вибач, – повторювала вона і плакала.
– Усе гаразд, – відповідав тато. – Я розумію.
Доктор Гамільтон відпустив мене, я підбіг до батьків і міцно їх обійняв.
Мама подивилась на тата, і цей погляд сказав усе і нічого.
Татове обличчя стало м’яким, як у воскової фігури, що раптом ожила. Він зітхнув і подивився на мене.
– Ти ж не боїшся, правда? – спитав він.
Я похитав головою.
– Тоді ти можеш летіти, – сказав він і подивився доктору Гамільтону в очі. – Дякую, що турбуєшся про мого сина.
Мама і я дивилися на нього з подивом.
Холодний вітер
Ген далеко розносить
Сім’я кульбаби
Я кивнув, удавши, що розумію.
Тато обійняв мене, швидко, рвучко.
– Пам’ятай, що ти японець.
І вони пішли.
– Вітрило пробилося, – каже доктор Гамільтон.
У маленькій кімнатці сидить тільки старше командування, – а ще ми з Мінді, бо ми вже знаємо. Немає чого поширювати паніку серед людей.
– Через цей розрив корабель повертає вбік, відхиляючись від курсу. Якщо діру не залатати, вона збільшиться, вітрило зруйнується і «Надія» дрейфуватиме в космосі.
– Чи можна його полагодити? – питає Капітан.
Доктор Гамільтон, що був мені як батько, хитає сивою головою. Ніколи не бачив його таким пригніченим.
– Розрив за сотні кілометрів від центру вітрила. Потрібно багато днів, щоб хтось міг туди дістатися, бо над поверхнею вітрила рухатися швидко не можна – занадто великий ризик спричинити ще один розрив. А за той час, поки хтось туди добереться, розрив збільшиться настільки, що залатати його буде неможливо.