Обговоривши кілька можливих варіантів, ми з Вами зупинилися на 40-му виборчому окрузі, що у Дніпропетровській області. Ви тоді сказали, що зробите все, аби у кожній хаті мого округу було по дві моїх книги, у чому я вже тоді Вам висловив сумнів, - для їхнього друкування просто не було часу. Нагадаю, що тоді «Батьківщина» випустила аж 10 тисяч примірників книги «Нарцис» і стільки ж «Часу підлої влади», значна частина тиражу розійшлась. Залишився мізер. І це на округ з 200-ми тисячами виборців. Ви запевнили мене: у моєму окрузі Ви особисто побуваєте у кожному селі, що зразу було нереальним - і це підтвердило життя. Я сам за два місяці не встиг їх всіх об’їхати - це ж кілька сотень! Запевнили Ви мене і в тому, що депутати-списочники не виїжджатимуть з мого округу. Нагадаю результат: ні, Ви, ні Олександр Турчинов жодного разу в Солонянський виборчий округ не заїхали. Я розумію, що під час виборів у Вас були більш важливі справи, але скажіть, будьте ласкаві, чому жоден із депутатів-списочників від БЮТ жодного разу не приїхав мені допомогти? Чим же вони займалися? До речі, подібна картина була і в інших депутатів-мажоритарників від БЮТ, я з ними на цю тему розмовляв. Той факт, що народний депутат України двох скликань Володимир Нечипорук одразу ж після своєї перемоги в мажоритарному окрузі на Хмельниччині відмовився вступати у фракцію БЮТ, став для мене прикрою несподіванкою. У розмові зі мною Володимир Павлович прямо сказав, що вчинив так на знак протесту, бо «Батьківщина» йому нічим на виборах не допомогла, за його висловом - «кинула». А як він Вас, шановна Юліє Володимирівно, боготворив під час моєї із ним поїздки на Хмельниччину у 2001 році!
Ви, шановна Юліє Володимирівно, під час нашої співбесіди обіцяли мені повну підтримку Дніпропетровської обласної та районних організацій «Батьківщини». Вони справді мене підтримували - так, як могли. А могли вони небагато. Якщо в Дніпропетровську, можна говорити, були міська та обласна організації, хоча й дуже слабенькі, то про райони й цього не скажеш. Свою виборчу кампанію на Дніпропетровщині я хотів розпочати із зустрічей з партактивом «Батьківщини» в усіх п’яти районах округу. Шановна Юліє Володимирівно, ніде не було жодного активу! Лише у Криничанському районі відбулася зустріч з «активом» - між іншим, досить цікава, змістовна, люди були справді активні. Але потім мені відкрили секрет: чоловік керівника «Батьківщини» керує тут Рухом з 1989 року, ось він і зібрав своїх членів.
Та про які організації ВО «Батьківщина» можна було говорити, коли в районах вони обмежувалися кількома платними функціонерами, які дуже часто чомусь працювали сімейним підрядом. Так, офіс районної організації Дніпропетровського району знаходився тоді на 9-му поверсі житлового будинку і являв собою звичайну трикімнатну квартиру, у якій мешкала сім’я. Зайшовши у цей «районний штаб партії», потрібно було взуватися у запропоновані господинею капці. Господиня одночасно була секретарем районної організації ВО «Батьківщина», її мама - заступником голови, ну, а тато - головою. Не пригадую прізвища цього тата (при потребі можу знайти), але він був полковником КГБ у відставці. Оце й уся Дніпропетровська районна організація!
В Солонянському районі організація теж була сімейна: голова - тато-пенсіонер, колишній керівник райоб’єднання «Сільгосптехніка», заступники - два його сини, а секретар - невістка. Між іншим, з одним із синів вийшов конфуз - він мав російський паспорт. А тато, на мою ганьбу, їздив винятково на «Волзі» з російськими номерами і трикольором. Але «наймогутнішою» райорганізацією звичайно була Нікопольська районна; вона знаходилась в магазині глухого села за 30 кілометрів від райцентру. Цей магазин без вивіски (місцеві люди й так знали, що там можна було купити хліб, сіль і горілку) був навпіл перегороджений шторою, за якою жила сім’я! Таких чудес я ніколи не бачив. Цю організацію очолювала жінка-фельдшер із дуже складним татарським прізвищем, а єдиним заступником у неї була рідна дочка, секретаря вони ще не знайшли.