Видання побудоване на матеріалах Комітету з питань регламенту Верховної Ради України і свідчить про незаконність та надуманість пред'явлених режимом Л.Кучми звинувачень колишньому прем'єр-міністру України П.Лазаренку.
Книга витримала два видання українською мовою загальним тиражем 20 тисяч примірників, і 1 видання англійською мовою, тираж якого автору не відомий.
8. Дванадцять окремих видань із серії "Нарцисіана" про судові процеси з В.Медведчуком я навіть не беру до уваги - їх тиражі були вкрай малими - від 500 до 2000 примірників, але кожне з них мало міжнародний стандартний номер ISBN, і у великих бібліотеках України та закордону вони є. Перерахую їхні назви: "Спроба викупу минулого. Про судовий позов Віктора Медведчука"; "Замість спростування. Про кримінальну справу, порушену у 1973 році проти Віктора Медведчука: Документи і матеріали"; "Попередні підсумки судового процесу за позовом В.Медведчука"; "Позовні вимоги юриста у світлі пояснень журналістів"; "Зустрічний позов видавців книги "Нарцис"; "Безпідставні претензії Віктора Медведчука до видавців книги "Нарцис"; "Адвокат дисидентів, або Як Віктор Медведчук "захищав" члена Української Гельсінської Групи Юрія Литвина"; "Адвокати КГБ"; "Як Віктор Медведчук "захищав Василя Стуса" (у двох частинах).
Ряд моїх книг, зокрема «Свистун», «Оксамитове шахрайство», «Час підлої влади», «Нарцис», «Громовідвід» передруковувалися повністю або окремими розділами у багатьох періодичних виданнях України.
Не зайвим буде зазначити, що далеко не всі вищезгадані книги виходили на кошти «Батьківщини», однак при усіх виданнях і передруках у пресі незмінно зазначалося, що їхній автор є членом політради ВО «Батьківщина», - навіть на обкладинках, випущених у Росії піратських комерційних видань.
Наголошу на такій важливій обставині: ініціатива написання всіх моїх політичних книг належала винятково мені - я ніколи не виконував будь-чиїх замовлень при їх підготовці. Однак після їх написання і навіть перших публікацій в Україні знаходилось немало патріотів, які сприяли тиражуванню та розповсюдженню видань. У цьому плані я також плідно співпрацював із керівництвом «Батьківщини», з якими у мене не було жодного непорозуміння, і я вдячний у цьому плані Вам, шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу, за взаєморозуміння та співпрацю у боротьбі з режимом Кучми.
Я пишаюся тим, що зробив у великій політиці. У ній я завжди був чесним і ніколи не йшов на компроміс із совістю. Особливо пишаюся своїми книгами. Всі мої політичні видання були написані правдиво, від щирого серця, на одному подиху, їх я писав, аби показати людям правду і вплинути на хід подій. Не знаю, з яких причин, але мої книги були досить читабельними і спонукали до певних наслідків. У всякому разі в Україні мене більше знають по моїх книгах.
Під час розгляду питання про моє прийняття до Національної спілки письменників України відомий український поет Петро Осадчук сказав: «Я не знаю, чи Дмитро Чобіт є найчитабельнішим автором у теперішній Україні, але те, що він входить у цю десятку, - поза всяким сумнівом».
Я не дуже переймався статистикою читання моїх книг, але чув про них винятково позитивні відгуки. Наведу такий характерний випадок. Влітку 2002 року якось зустрів академіка НАН України, Героя України Петра Тимофійовича Тронька, з яким ми особисто добре зналися по роботі з 1980 року. «Дмитре Васильовичу, ми з Вами давні знайомі, - каже мені, - але я на Вас дуже ображений. Чому це я, у мої літа, маю Ваші книги ксерити? Невже Ви не можете мені їх принести?» Через день я заніс їх в Інститут історії НАН України. Разом з Петром Тимофійовичем зайшли і до директора інституту Валерія Смолія, виявилось, що він також читав мої книги у ксерокопіях! Мені достеменно відомо, що ксерокопії моїх книг робили навіть у міністерствах, відомствах, Кабміні й у Верховній Раді… Думаю, в Україні в останні роки не так вже й багато було видань, щоб люди їх масово ксерили.
В багатьох місцях мої книги роздруковували з Інтернету і читали в такому вигляді - про це, зокрема, мені говорили в листопаді цього року у Кіровограді активісти місцевої «Батьківщини».
До речі, у Спілку письменників я теж сам не просився. Туди мене запрошували неодноразово впродовж кількох років. Не можу сказати, що я гордував, - я просто побоювався відповідальності за саме слово «письменник». В моєму розумінні письменник це - щось дуже значне і величне. Бути письменником - це передусім бути вчителем свого народу; я не вважав, що можу претендувати на таку високу честь.
У Спілку письменників мене прийняли щойно восени 2004 року, після відомих подій, під час яких явно кримінальний режим Кучми прагнув у бандитський спосіб встановити повний контроль над письменницькою організацією. Тоді, на прохання голови Спілки Володимира Яворівського, я брав участь у судових процесах як представник письменницької організації. Нам вдалося відстояти Спілку, і це, безперечно, було великим успіхом напередодні президентських виборів. До речі, на прохання керівництва Спілки про надання їй юридичної допомоги відгукнувся лише штаб «Нашої України», а з боку «Батьківщини» не було жодної практичної дії. Підкреслюю, що я не є професійним юристом і брав участь у судових баталіях не за дорученням партії, а лише з власної ініціативи.