Монолог самотнього мужчини
Усі без винятку події, описані в романі, імена дійових осіб та назви, крім топонімів, я вигадав. Реальні прототипи деяких позитивних персонажів безумовно існують серед моїх знайомих, приятелів та друзів. Хто себе пізнав – приходьте з пляшкою ужгородського коньяку, лимон та кава у мене знайдуться.
Сергій Батурин
P.S. Людей похмурої вдачі, неврівноважених, записних моралістів, членів товариства «Тверезість», проповідників ханжества, невігласів, трамвайних хамів, соцреалістів, літературних піжонів, естетів, махлярів, дурисвітів, носіїв тоталітарного світогляду, літредакторів, злостивців, кілерів, блюзнірів, а надто –хворих на манію величі провінційних журналісток прошу цим текстом себе не утруднювати.
Розділ І. С7–С5 (Сицилійський захист)
Я вже давно збирався розповісти цю історію від початку й до кінця, чесно, як на сповіді, та не знав, як до неї підступитись. Фрази першої не було, речення забійного. Власне, слова є: «Мужики виходили з туалету…», — гм… ні, краще – так: «…з чоловічої кімнати з просвітленими лицями», — але для нашого випадку вони жодним чином не підходять. Загострений олівець і стос білих аркушів досить довго припадали пилом на моєму столі. І дуже добре, що не було кому там витирати: терпіти не можу, коли хтось торкається того гармидеру, у якому я легко, без жодних утруднень знаходжу потрібні мені речі.
Може, воно так би все і лишилося: незайманий папір, несписаний олівець – якби не Кай–Уве з його улюбленим Сицилійським захистом (цей шаховий дебют відіграв певну роль у подіях).
Кай–Уве, мій приятель з самісінького Берліну, на відміну від мене все доводить до кінця: у нього дружина–красуня, акторка і співачка, двійко дітей, власний колектив «Ozeanburg»(не джаз–бенд, не рок група – щось середнє), чітко розпланований наступний сезон і ясне бачення подальших перспектив. Він ніколи не кидає справи на половині, і якщо вже йому вдалося витягти з мене необережну обіцянку, то простіше написати, бо він усе одно не відчепиться.
Не знаю як вам, а мені риси людини, її одяг, манера розмовляти, хода, навіть запахи багато про неї говорять.
От, наприклад, король нашого футболу Олег Блохін. Бачили ви його депутатом у сесійній залі? У дорогому костюмі й краватці? А на футбольному газоні в спортивному одязі?
Добросовісно страждала людина хоч на засіданнях, хоч у кулуарах. І втекла звідти – туди, на футбольне поле, лишень тільки трапилася така нагода. Засвітилися тоді очі в нашого Олега Володимировича, як у найкращі часи, коли боялися його геть усі голкіпери світу. Мені тоді здалося, що синьо–жовті строї нашої збірної дорожчі йому за будь–які карденівські шати, а посаду головного тренера цінував великий форвард більше, ніж політичну кар’єру, хоча (пам’ятаєте?) і змушений був виголосити з високої трибуни протилежне…
Чи, скажімо, колишній чемпіон світу з професійного боксу Леннокс Льюїс. Одразу зрозуміло, що любить людина своє реноме: і вдягається витончено, як естет, і боксує. І трон свій чемпіонський велично залишає (я, мовляв, усіх, кого хотів, вже побив), коли з’являється небезпека бути з нього рішуче скинутим старшим з наших уславлених братів.
І хай би там що наші вболівальники говорили, а менш з тим вдалося йому лице не втратити як у переносному сенсі, так і в прямому, і, що не кажи, пішов він з великого спорту непереможеним.
Кай–Уве Зільбершмідт виглядає, як класичний західноєвропеєць, або — як наші уявлення про них: охайний, поміркований, цивілізований і витриманий. І цим вводить вас в оману: ви чомусь одразу думаєте, що він клерк, чиновник, «білий комірець» чи менеджер середньої руки: доволі успішний, але не з найвищого дивізіону. Дзуськи! Він – актор і рок–музикант, і те, що він не носить шкіряної косухи, розцяцькованої блискучими бляхами та заклепками, не відпустив хаєр до лопаток – ще ні про що не говорить. Він так інтонує мелодію, граючи на гітарі, що багато хто віддав би і довге волосся, і косуху, аби зрівнятися з паном Зільбершмідтом у майстерності. Що, думаєте, моя інтуїція схибила? А якщо я скажу, що Кай–Уве за сумісництвом – продюсер своєї групи, і він веде справи і перемовини зі студіями та аґенціями – тоді стане усе на свої місця? Бо домовлятися про концерти з панами у краватках, мабуть, таки легше, вбравшись у діловий костюм. А от дружина його Момо, відома у Німеччині акторка і співачка, струнка темноволоса кароока красуня з легким домішком східної крові, з невимушеною пластикою і своєрідними модуляціями голосу – ніким , крім актриси, виявитись не може.
Я познайомився з ними років зо три тому, коли талановита Марина Ваґнер привозила до Києва свій документальний театр з п’єсою «Танцівниця за ґратами». Трупу приймала одна урядова установа, була вистава, по ній – бенкет, спочатку досить млявий. Як я туди потрапив – не розповідатиму, та за годину начальнички ушилися, а ми чудово провели час: і співали, і танцювали, і випили усе, що було. І жодних мовних проблем: дрінк, данс та сонгз — усі і так розуміють. Тим паче, що трупа у них – багатонаціональна.
Якось Кай–Уве почув, що я колись займався у шаховому гуртку. Зустрітися за дошкою у той їхній приїзд нам жодного разу так і не вдалося, але – задля якого біса існує Інтернет?
Коли ми зіграли кілька партій в он–лайновому режимі, я зрозумів, що Кай–Уве мені не по зубах. Чорними фігурами я ще так–сяк опираюся. Але якщо у мене білі, а він починає свою гру, пересуваючи пішака з С7 на С5, я розумію: мені капець. Він обов’язково затягне мене до якоїсь пастки і розмолотить, як молодший Кличко Кріса Бірда. Петя, мій приятель з нашого двору, до речі, майстер спорту з шахів, подивився мої партії і завів монолог на цілу годину. Там були Штейн і Бронштейн, Карпов з Корчним і, здається, Смислов, а ще, якщо я, звісно, нічого не плутаю, якісь Ґата і Ананд Камські. Дебюти, гамбіти, мітершпілі і ще купа заумних шахістських слів, які я запам’ятати не спромігся, не говорячи вже про різні тонкощі штибу боротьби за пішака в центрі і виграшу темпу. Петя, мабуть, забув, що я – не Суетін і не Авербах, і мій один рік у шкільному гуртку під проводом вчителя–аматора – тьху для розуміння високого мистецтва гри у шахи. З усього сказаного я зрозумів достеменно лише те, що мене свідомо підводили до позицій, колись уже розіграних великими майстрами, і громили за їхніми геніальними схемами.
Звісно, у мене була страшенна спокуса підсадити за комп замість себе Петю і подивитись, чи допоможуть Каєві усі його Філідори та Капабланки вкупі з усіма трьома Ласкерами в боротьбі зі справжнім діючим майстром. Дійсно, якщо були в історії світового спорту «Помста за брата» та «Помста за брата–2», то чого не може бути «Відплати за приятеля»? Щоправда, тут був один нюанс: у тих історіях з братами зухвалець завжди знав, хто саме буде мститися.
Ну, зроблю я підставку, програє мій удатний суперник – мені–то що з того? Я, як і той хлопець з гітарою з 80–х (пам’ятаєте ще його?), «нє хачу пабєди любой ценой». Залишалося, мабуть, визнати музикантову перевагу і з чистим сумлінням поїхати у відпустку: гайнути з Віктором десь на Рось, Стугну чи на Раківку з наметом та вудками, як ми і планували – там жодного Інтернету, лише рибалка, природа… ну таке, самі знаєте.
Віктор – мій давній товариш, ми з ним колись в одній бурсі, тобто, профтехучилищі, разом працювали. Бурсаки тоді навісили йому прізвисько – Рудий Шухер. Не тому, що небезпечний, а за те, що шухерний. Не намагайтеся подивитись значення цього слова у словнику – його навіть у Лесі Ставицької немає, я сам перевіряв. Означає воно – веселий, галасливий, жвавий, той, що завжди у центрі уваги. Кого б оце за приклад навести? Скажімо, Еней — «… парубок моторний…», ну і далі — за текстом, усі в школі вчили напам’ять. Так от, якби класик вчився наприкінці 80–х у ПТУ, йому б не прийшлося так довго пояснювати читачеві про Енея. Сказав би: «Еней був шухерний» — та й по всьому. Не вірите?
Такого не вигадаєш, якщо не пережив, і слів цих не зрозумієш. Підозрюю, що та Леся, котра складає словники жарґону, у ПТУ не вчилася й не працювала… А я ж аж чотири роки там викладачем був, різного надивився й наслухався!
Чому Шухер – я вже пояснив. А чому Рудий – сподіваюся, і так ясно?