…То було нечуване везіння, фарт і чудо з чудес: Олег Бризгаєв, секретар з ідеології райкому комсомолу, до якого я привіз внески вчительської комсомольської організації свого профтехучилища (таке було моє громадське доручення), раптом спитав:
— Хочеш два квитки на завтра на «Спейс»?
Хтось з райкомівських босів не зміг піти, чи вони замовили зайве у міськкомі – не знаю. Та я про такі дрібниці і не думав, миттєво зреагувавши:
— Хочу, звісно!
— Давай десятку, — каже секретар.
Коли твоя зарплатня становить лише п’ятнадцять червонців, то віддати десятку – не так вже безболісно. Я подумки пообіцяв собі курити замість «Столичних» — «Експрес», віддав Олегові червону купюру з профілем сина видатного просвітителя чуваського народу і став володарем щастя у вигляді квадратика непоказного паперу.
Сплата комсомольських внесків організацією полягала у тому, що кошти вносилися на рахунок через ощадкасу, а до райкому завозилися лише відомості та корінець квитанції.
Відвідувати ощадкасу ліпше було зранку, вистоявши невелику чергу з дисциплінованих платників квартплати пенсійного віку, ніж після роботи ставати у кінець довжелезного, як при Мавзолеї, хвоста до віконця «Комунальні платежі» (що за недоумок вигадав, що саме до цієї категорії відносяться комсомольські внески?), стояти з годину серед стомлених жінок, роздратованих неквапливістю касирки, дурною втратою часу, що його можна було використати на приготування вечері, перевірку уроків у дітей, на значно більш корисну чергу в гастрономі – мало справ у сімейної жінки? Більшість цих поважних матрон тримали в руках торби, сумки чи «авоськи[10]», важкі від продуктів, куплених під час обідньої перерви, що настрою їм теж не додавало.
Уроки у мене в той день починалися аж з п’ятого, отже, відвідавши зранку ощадкасу та райком, я, з квитками й прекрасним настроєм, попрямував до училища, по дорозі розмірковуючи, кого би мені запросити на концерт — віднедавна я був знову вільним, і цей факт тоді мене абсолютно не напружував: молоді вчительки і майстрині виробничого навчання якимось шостим відчуттям моментально усвідомили мою незаанґажованість, хоча я не поширювався про неї, і проявляли інтерес до перспективного викладача літератури.
Учительська у профтехучилищах зветься чомусь – «педкабінет». Зазвичай там є пара столів, за якими ніхто ніколи на сидить – для чого тоді підсобка?, — вішак, завжди порожній, завуч і телефонний апарат. У майстернях таке приміщення зветься «кімнатою майстрів». Мастаки, як повсюдно звуть майстрів петеушники, й поготів уникають «своєї» кімнати, як чорт ладану: там може чатувати старший майстер і, якщо у тебе немає занять, підвантажити позаплановою роботою, якої у майстернях завжди повно; до прямих посадових обов’язків майстра вона не входить, але виконують її, як правило, саме майстри.
У цих спеціальних приміщеннях в епоху немобільних апаратів найчастіше зустрічалися представники племені шанувальників телефонного зв’язку, які більшість робочого часу займали лінію приватними балачками.
Агнешка Болеславівна Цястковська була з тих, хто давав найбільше роботи місцевій АТС. Вона без жодних сумнівів окуповувала слухавку і дзвонила чоловікові, коханцеві з Держкомітету, подругам і дочці – вісімнадцятирічній красуні–студентці Віолетті. Сама ж Агнешка Болеславівна викладала суспільствознавство та основи економічних знань, у тридцять дев’ять виглядала на двадцять сім, вишукано вдягалася, подобалась чоловікам, ненавиділа власне паспортне ім’я Агнія, скомпрометоване, на її думку, відомою дитячою поетесою, і всіляко підкреслювала своє польське коріння. Вона саме засіла за апарат, коли я зайшов до педкабінету по журнал. Цього разу її розмова тривала на диво коротко.
— Де я тобі візьму? Проси в батька! – роздратовано жбурнула слухавку на апарат прекрасна полячка.
— Ти уявляєш, Олексію Володимировичу, — помітила мене вона, — Віолка за горло бере: дістань їй хоч один квиток на «Спейс» кров з носу. Мені звідки його взяти, якщо навіть у Держкомітеті допомогти не можуть!
Хто, такий всесильний у світі профтехосвіти, не міг дістати дефіцитного квитка, ні для кого не було секретом. Кажу ж вам: Агнешка Болеславівна була тоді жінкою рідкісної вроди…
«А чому б ні», — вирішив я.
— У мене є один зайвий квиток, — кажу, — і якщо ви не проти, я можу запросити вашу дочку.
Так ми і запізналися з Віолеттою. Вона мені сподобалася, та спочатку я поводився дещо скуто: таки дочка співробітниці, хто її знає, що вона подумає і, головне, скаже потім про мене матері?
Ми мали достатньо часу в запасі: навіть встигли випити кави у буфеті. Але ж мовчали вже і п’ять хвилин, і десять, і п’ятнадцять, наша мовчанка ставала загрозливою. Треба було хоч щось говорити, і я почав…
Тепер я точно знаю, що мали на думці письменники, сформулювавши легендарне «Остапа понесло» — зі мною тоді сталося саме це: вона сміялася до концерту, в антракті і весь час, поки я проводжав її додому. Де воно все бралося: жарти, анекдоти, байки з училищного життя, каламбури й гра слів – сам не знаю й понині. Віолетта подякувала за вечір і пурхнула у під’їзд.
Назавтра я поцікавився в Агнешки Болеславівни, чи задоволена її донька концертом.
— Ой, вона вам така вдячна, — засяяла жінка. – Вона так захоплено розповідала, і навіть сказала: «Мамо, ти і не уявляєш, який Олексій Володимирович талалай!»
Отакої! Вона що, не розуміє: я намагався розважити її… Сказала б – дотепник, а то…
Це дещо зменшило мої враження від Віолетти, але я за пару днів таки подзвонив, наступними вихідними вивів її до театру Франка на модну тоді виставу «Моя професія – сеньйор з вищого світу». У райкомі, мабуть, мали на мене якісь види, чи просто звикли враховувати вашого покірного слугу і доволі часто пропонували квитки, а я не відмовлявся: тепер у мене була чарівна супутниця для відвідин театру. Я вже почав подумувати, чи не атакувати мені Віолетту за всіма правилами залицяння, як вона, йдучи з чергової вистави, раптом почала розповідати мені про якогось однокурсника, який у неї шалено закоханий, упадає за нею й зве заміж, а батьки в нього працюють у ЦК і зможуть подарувати чималеньку квартиру, машину та влаштувати їх після університету на роботу за кордоном.
— А ти? – питаю (ми тоді вже були на ти).
— Обмірковую пропозицію, — з серйозним лицем каже Віолетта.
То сьогодні я розумію: хотіла вона цією оповідкою активізувати мене, а тоді промовчав, довів її до під’їзду, спантеличений новиною, ще й кілька днів не дзвонив. Квартира, машина, закордон… А що я міг запропонувати їй натомість?
Наступного разу вона відмовилася від мого запрошення, потім її ніколи не було вдома, коли я дзвонив, а десь за півроку Агнешка Болеславівна урочисто повідомила, що її дочка вийшла заміж і запросила колег після уроків до свого кабінету – відсвяткувати подію.
— Щиро вітаю, — сказав я Віолчиній матері, — але я, напевно, не зможу: до райкому викликають.
— Направду? – спитала жінка.
— Так, — збрехав я.
Агнешка Болеславівна дуже добре знала життя: вона глянула мені у вічі і сказала:
— Неправда, — потім чомусь зітхнула. – Боже, які ж ви, молодь, дурні…
Кілька років я не мав жодних відомостей про Віолетту, аж раптом вона сама зателефонувала:
— Привіт, як поживаєш?
Поживав я непогано: був вже завучем у престижній столичній школі з поглибленим вивченням англійської й досить часто друкувався зі статтями у російськомовній республіканській газеті «Комсомольское племя», а додаток до неї – «Рабочая смена» — щойно опублікував цілу підборку моїх віршів. У мене тоді був роман з однією жінкою (вона казала – стосунки), і я вже не так часто згадував Віолетту.
— Нормально, — кажу.
— Не одружився?
— Поки ні.
— А я розлучаюся, — повідомляє вона.
— Он як, — тільки й знайшов, що сказати.
— Він – кінчений! – палко заявляє моя колишня театральна компаньйонка.
Мене з тих пір і досі цікавить: якщо жінка живе три–чотири роки з чоловіком, а потім заявляє, що він – кінчений, чи може сама вона при цьому вважатися Кончитою?
Ми поговорили ще хвилин зо п’ять ні про що, типу того, якими класними були наші культпоходи, потім вона сказала, щоб я дзвонив, що телефон не змінився. Я не став того робити, а вона ще разів зо три телефонувала, а тоді знов зникла на рік.
10
Специфічна компактна сітка для продуктів (від рос. авось – а може, може–таки, либонь, ачей, на галай–балай), призначена для носіння у кишені на випадок під кодовою назвою «А раптом щось з продуктів викинули?». Щезла разом із розвиненим соціалізмом.