Я інколи дзвонив їй просто так, а вона мені — коли їй погано, тобто виключно коли вона залишалася одна після чергового шлюбу чи стосунків; ми зустрічалися, йшли на каву, бувало, що і з коньячком, інколи навіть – до мене додому, я вислуховував її, проводив балачкотерапію, співчував, жалів, але ніколи, не гмикайте, дійсно – ніколи я не дозволив ані собі, ані їй навіть тіні думки про те, що між нами може бути секс чи, не приведи Господи, стосунки!
Так от. …Варто було мені повернутися від Макса додому, одразу задзвонив міський телефон. Це була та само Віолетта, моя давня симпатія, дочка колишньої співробітниці.
— У мене до тебе є одна справа, — без преамбули почала вона.
— Термінова?
— Не дуже.
— То добре, — кажу, — бо я найближчі пару днів буду зайнятий.
— Я замовила квитки на концерт Кипелова і хочу запросити тебе.
За ці роки вона теж таки непогано вивчила мої уподобання. Я не міг не зацінити жест: сама вона важкий рок, навіть стиль old school, не любить.
— То це ж аж у вересні, а тепер тільки серпень, — дивуюся я.
— Так ти підеш? – підганяє мене дочка Агнешки Болеславівни.
— Піду, за однієї умови: ти не говоритимеш потім, що я — талалай.
— Досі пам’ятаєш? – дивується Віолетта.
— То як – станеш чи ні?
Вона розуміє, що я жартую, каже «ні» і дає відбій.
— Одна знайома, — пояснюю німцеві.
— Красива? – цікавиться Ріхрад.
Я показую йому фото, де ми разом сидимо в кафе, єдине у мене з її зображенням, досить недавнє…
— О–ла–ла! – захоплено роздивляється картку Ріхард. — Це – твоя…
Він не може підібрати слова, хоча у нашій мові за ці дні непогано напрактикувався.
— Ні, — хитаю головою я . – Ми проґавили той момент, коли це могло статись, а тепер немає сенсу міняти хороші дружні стосунки на невідомо ще які — любовні.
Він мене знов не розуміє; що поробиш – практична натура.
Розділ 8. Ловити практично нема чого
Зелена «Шкода» прилаштувалася за нами від самого мого будинку. Вона пленталася за нашим повільним самоходом через усе місто від Позняків аж до площі Шевченка, і я вже почав міркувати, що час позбутися «хвоста», коли, виїхавши на трасу на Іванків, водій іномарки дав газу, легко обійшов нас і довершений чужоземний легковик швидко зник з поля зору. «Вирішили організувати комісію з урочистої зустрічі десь по дорозі чи в Іванкові», — здогадався я. Хлопці з аґенції стають неприємно настирними.
Звісно, можна було звернутися до Сергія Єгоровича Синька, мого колишнього начальника – він тепер пішов на підвищення і вже неабиякий чин в «органах», ба й до самого Полковника. До речі, він давно вже генерал і зву я його Полковником лише за старою звичкою.
Мій Полковник чи той само Синько здатні швидко дати дрозда хлопцям з «Інспектора Лестрейда». Але! Від «жучків», якщо це їхня робота, вони відхрестяться: не наше, мовляв, ви що, ми такими незаконними штуками не займаємося; їздити тими само дорогами, що й ми, як і перебувати у моєму дворі, нікому не заборонено, і чого це я вирішив, що вони цікавляться саме нами: а може, ми слідкуємо не за вами, а за шахістом Петею – чи не він, бува, поцупив у гросмейстера Корягіна його улюблену щасливу шахівницю?
Вони самі полегшили мені завдання; я планував відриватись лісовою ґрунтовкою, знов використовуючи два мости та більший кліренс «волинки», а тепер просто розвернувся на сто вісімдесят та поїхав у зворотному напрямку. Я й не збирався до Іванкова, а просто морочив за допомогою прослушки голову «інспекторам»: в аеропорту на нас чекали квитки, які можуть бути поїздки по райцентрах? Але в одному сумнівів не було: «жучки» — їхні!
Ріхард таки завважив, що ми їдемо назад:
— Що, помилилися дорогою?
— Геть помилилися, — кажу. – Сьогодні до Іванкова нема чого їхати, я згадав: вівторок у музеях – санітарний день. Краще зганяти в інше місце.
Якби моїм напарником був хтось інший: Олег Іваненко чи рудий Вітя Шухер, я би давно розкрив карти. А німець… Як ще він поведеться: може, злякається та припинить пошуки, чи наполягатиме повідомити куди слід…
Поки ми їхали містом, мій компаньйон із цікавістю дивився у вікно, а коли вирулили на знамениту трасу, він здивовано прочитав дорожній вказівник і повернувся до мене:
— Аеропорт?
— А що? Зганяємо на пару днів до Криму: може, вдасться з’ясувати, чого це пана обер–лейтенанта Карла–Отто фон Пферденкрупа та його особистого перекладача фройляйн Марію Запшеченьську носило туди за дорученням генерала фон Штруделя, і чи не та це Марія. Принаймні, іншої Марії в оточенні твого родича за його перебування в Україні нам виявити поки не вдалося.
— Та Марія була селянкою, — переконано заперечив ймовірний спадкоємець.
— З чого ти це взяв?
— У заповіті чітко сказано: познайомився у Київській області.
— Саме так: познайомився. Але ніде не сказано, що вона – селянка. По–перше, у Київській області й міст повно, по–друге, у містах голодно було, городяни по селах розбігалися, а окупаційна влада намагалася їх силоміць повернути.
Пан–майже–Пферденкруп замовк і, мені здалося, навіть образився: він мовчав, поки ми під’їжджали до стоянки, домовлялися з охороною, ставили машину й чимчикували до кас.
Він тільки й спитав, чого ми не поїхали потягом.
— Квитків на найближчі три тижні немає – сезон, — таке пояснення протеже Кая–Уве та Момо цілком задовольнило, хоча я бачив, що сума, віддана касирці, йому не сподобалася.
Скільки там того перельоту від Києва до Сімферополя – це ж не до Хабаровська, Буенос–Айреса або Вашингтона – не встигли політати, як миловидна стюардеса сказала припнутися пасками безпеки. Багажу у нас не було, залишивши пасажирів чекати свої валізи та сумки, ми вийшли з аеропорту й були атаковані бравим таксистом у тенісці з пальмами ( як вона, хай їй грець, зветься?), ультрамодній років зо три тому. Він випередив групу своїх колег на два корпуси і поспішав застовпити клієнтів зі столичного літака.
— Ялта, Алушта, Ласпі, — випалив він, як кулемет.
— Етнографічний музей, — осадила його моя фраза.
— Па гораду нє работаю, — скис він.
Почувши його «па городу», одні таксисти порснули від нас, як курчата від сусідського кота, а інші рядили таку суму, буцімто збиралися везти нас принаймні до Чернігова. Я цю породу вже знав: один такий пропонував минулого літа довезти мене з Севастополя до Ласпі за триста гривень, а там не більше двадцяти кілометрів.
Ні, дорогенькі, я попрямував до дідуся на старенькій «трійці», що понуро стояла осторонь:
— Тридцять гривень до етнографічного музею, — впевнено називаю ціну навмання.
— Поїхали, — погоджується старий.
Я чудово розумію різницю між крутою іномаркою та літньою «Ладою», здогадуюсь, що справжній зиск браві кримські кебмени мають місяців п’ять на рік, поки є курортники, але хіба це означає, що я за півгодини досить простої роботи маю заплатити комусь більше, ніж сам заробляю за день?
До речі, виявилось, що навіть за київськими мірками тридцять гривень за таку відстань – пристойна ціна.
…Редакційне посвідчення столичної газети справляє неабияке враження на тітоньку, яка перевіряє квитки у музеї.
— Нам, — кажу, — потрібний хтось з наукового персоналу, бажано – фахівець з археології.
Такого спеціаліста, старшого наукового співробітника, нам знаходять, і молодий симпатичний мужчина веде нас у двері з табличкою «Службовий вхід». У його малесенькому кабінеті, — стіл, шафа, пара стільців для відвідувачів, — я повторюю фокус з посвідченням і представляю свого супутника:
— Ріхард Шваненвальд, режисер з Німеччини.
В принципі, я не так вже й прибрехав: звукоінженер чи звукорежисер – різницю розуміє лише фахівець, а слово «звук» я опустив для економії.
Таке везіння інколи буває: хтось же виграє у лото «Потіха», знаходить скарби на власному городі, забиває вирішальний гол у фіналі чемпіонату світу, отримує Нобелевську премію чи завжди має шарові контрамарки до Київського театру української драми імені Івана Франка на вистави з Бенюком, Хостікоєвим, Ступкою (хоч з одним, хоч із другим) і Задніпровським–старшим… Нам пощастило не менше. Науковець представив себе: