Знавець історії та яскравий педагог, Аркадій Захарович вмів зацікавити своїм предметом і знаходив для цього час. А одного разу він розповів про скарби! Не десь на далекому острові, а тут, під ногами! Він говорив про причини, місця ймовірного випадання та роль скарбів в історичній науці. От знайшли, скажімо, під Конотопом горщик з монетами, і серед них – кілька італійських: значить, ці землі мали торгівельні зв’язки з Італією. Або – відомо з літописів про князя міста Чортополохів Олелька Кирпатого. А хто він був – посадник чийсь чи суверенний правитель, у пам’ятці не говориться. Так от: якщо ви потримаєте в руках карбовану ним його власну монету – не сумнівайтеся, кирпатий був властитель, а не призначений чиновник! Скарб завжди ховався на короткий термін з надією незабаром його зі схованки забрати! Ну, і таке різне! Завдяки своєму вчителеві я знав, що скарби випадають (так кажуть історики та археологи) і цим словом взяв Богдана Тарасовича, як син турецько–підданого – провінційних монархістів. І витяг з нього, що тільки можна було. Виявляється, пан Коропенко давно цікавився само тією експедицією, і знайшов навіть
водія експедиції,
місце розкопок,
щоденник професора!
Але радіти було зарано: водій пам’ятав найменші дрібниці побуту, усі діла житейські (з ким спала практикантка Леся, хто з землекопів був п’яницею), пригадав, на яку базу їздив по продукти на своїй полуторці, що професор був лагідною ввічливою людиною, а завгосп – скнарою, і нічого – про археологію. Тоді чоловіка це не цікавило, а потім із розкопками жодного разу він більше не стикався. Місце розкопок було геть спаплюжене вже в наш час чорними археологами. А щоденник професор Ізюмський–Інжиров вів у шкільних зошитах, і в онуки збереглися лише перший (початок експедиції) й останній (згортання табору, передача артефактів і від’їзд до Києва), списаний наполовину. Так що повного переліку знахідок встановити не вдалося. Згадується лише бунчук з двома хвостами, бухарська шабля та басма, яку професор хотів везти на Київ, навіть дзвонив до Академії наук, а йому не дозволили…
«Хна» і «Басма» — згадав я фарби для волосся, модні у радянських жінок за часів боротьби за естрадний Олімп між Майєю Кристалінською та Едітою П’єхою.
— Басма? – розіграв здивування я.
— Ну, тархан, — пояснив учений.
Я не знав, що басма й тархан – одне і те саме. Зате я пам’ятав третю назву цієї штуки.
«Тархан або пайцза, — сплив у голові голос мого шкільного вчителя, — це металева табличка з указом хана Золотої Орди або його вельможі. Могла давати право на правління якимось улусом, на проїзд територією ханства тощо.»
— А хіба Ґераї практикували тарханні ярлики? – чесно здивувався я.
— А чому ні? У записках згадується лише, що басма золота й належить до часів становлення держави Ґераїв, а коли видана і кому… А в акті Надзвичайної комісії з розслідування фашистських злодіянь на території Криму записано: «…розграбовано експозицію та фонди музею» і жодного слова – про знахідки професора…
Фото переритого мародерами місця розкопок, інтерв’ю з водієм, записки професора, акт – з цього дійсно можна зліпити цікаву статтю.
— Я можу розраховувати отримати з вашою допомогою копії цих безцінних документів для статті? – невинно питаю у доцента.
І поки він щось бекає–мекає штибу « безумовно, з превеликим задоволенням…», витягаю з портмоне роздруковане ще вдома фото припису, нахабно зняте у Київському архіві:
— Карл–Отто фон Пферденкруп, як нам вдалося встановити, нещодавно помер, і у нього не запитаєш, та якби нам поталанило розшукати його особистого перекладача фройляйн Марію Запшеченьську… Може, вона ще жива і щось пам’ятає…
Богдан Романович шулікою кинувся на документ:
— Хвилиночку! – прочитав (не німецький текст: там на чистому полі ще у сорок сьомому році був зроблений російський переклад) і заходився накручувати диск старого гедеерівського телефону. З третьої спроби йому вдалося додзвонитись:
— Здрастуйте, вельмишановна Антоніно Карлівно!
Я думав, що він буде розводити свої інтелігентські балачки, але історик несподівано чітко, по–діловому виклав прохання пошукати матеріали на Карла–Отто фон Пферденкрупа та Марію Запшеченьську, виклав необхідну інформацію, подякував і дав відбій.
— Ви до нас надовго? – поцікавився він.
— На превеликий жаль, завтра — літак на Київ, — зробив кисле лице я.
— А де зупинилися? — допитує пан Богдан.
— Та поки що… Ми з аеропорту – одразу до вас.
— От і чудово, — зрадів доцент. – Зупинитеся у мене.
— Якось незручно, — зніяковів я. Німець сидів, мов кілка проковтнувши – він, здається, вже починав розуміти складність завдання, що повстало перед нами.
— Дуже зручно, — запевнив вчений. – Мої всі поїхали до родичів дружини у Карпати. Квартира порожня, ви нікому не заважатимете, і мені веселіше.
Він мешкав неподалік у двокімнатній квартирі на третьому поверсі стандартної п’ятиповерхівки. Ріхарда розчарувало, як скромно живуть наші вчені, та я не давав йому часу на роздуми: ми видзвонили того шофера експедиції, зустрілися з ним та взяли у нього інтерв’ю, мотнулися на таксі на місце розкопок (за дві сотні гривень той вранішній дідусь звозив нас за кількадесят кілометрів за місто), нафотали там свіжі сліди земляних робіт, заїхали у супермаркет, закупивши там усе, що треба. Що саме треба трьом чоловікам, аби повечеряти, ви, думаю, самі знаєте.
А зранку задзвонив телефон; наш сучасний Геродот розмовляв секунд десять і повідомив:
— Хлопці, збирайтеся. Підемо до Антоніни Карлівни: деякі сліди знайшлися.
Кави ми все одно випили, хоч як поспішали.
Антоніна Карлівна виявилася літньою жінкою з тих, про кого напрошується визначення «з колишніх». Я би не здивувався, якби вона носила пенсне, але, виклавши на стіл товстого старовинного зошита, дама вдягла цілком сучасні окуляри у золотистій оправі. Які різні бувають архіваріуси – згадав я нашу київську знайому Тамару Іванівну Голубок. А ця пані на нас з Ріхардом майже не звертала уваги, розмовляючи виключно з поважним доцентом:
— Особи, які вас цікавлять, шановний Богдане Романовичу, фігурують лише в одному документі: перед вами книга реєстрації мешканців готелю «Національ» за тисяча дев’ятсот сорок другий рік: ось , будь ласка, — олівець , скерований тонкими сухими пальцями, торкнувся графи у зошиті, — прибуття, ось – виписка.
— Перепрошую, вони жили в одному номері? – спитав я.
Дама не удостоїла мене навіть поглядом:
— Сучасних журналістів, — з презирством процідила вона, — лише одне цікавить. У ті часи люди, тим паче – шляхетного походження, не могли дозволяти собі по відношенню до дам такі вільності, які б могли їх скомпрометувати! Звісно, у різних!
Я образився і замовк. Дуже мені треба знати якісь пікантні подробиці! Просто їхні різні номери у готелі дещо зменшують і так примарні шанси Ріхарда. Богдан Романович забрав ксерокопію сторінок реєстраційної книги, завбачливо підготовлену дамочкою. Він ще дякував, а я розвернувся та вийшов. Сучасні журналісти їй не подобаються! А ти читала хоч один мій матеріал, мише архівна? І я ще раз згадав Тамару Іванівну Голубок – тепло, майже, як родичку. На неї тепер уся надія. Тут ловити практично нема чого — єдине ми довідалися: дядечко Пферденкруп з якоюсь Марією дійсно був у Криму!
Богдан Романович виконав свою обіцянку і передав нам копії своїх документів; він поривався поїхати проводжати нас, та нащо людині час витрачати, багажу у нас не було, а номер мобільника літнього таксиста на «Жигулях» ми мали. Розпрощалися з доцентом і поїхали.
Розділ 9. Дас іст фантастіш!
«Літайте літаками «Аерофлоту!» — закликала колись радянська реклама. На місцевих лініях «Боїнги» не курсують, користуватись доводиться тим, що залишилося українцям у спадок від цієї, колись найбільшої у світі, авіакомпанії. Звісно, братам Райт або капітану Нестерову якась підтоптана «аннушка» видалася б дивом техніки, ба навіть – комфорту. А мене чогось дуже непокоїло, як сприйме мій німецький компаньйон турбогвинтового ветерана, який чесно відпрацьовує свій другий термін у небесах, наочно підтверджуючи старовинний постулат про надійність цивільного повітряного флоту.
Та німець не переймався: він захоплено роздивлявся стюардесу з виразним бюстом і тонким перехватом, а потім пошепки повідомив: «В Україні дуже гарні жінки!»