— Зазвичай «падають» обидва партнери, — пред’являю свій аргумент.
— О’кей, — колоритно, як Микола Березень, погоджується той. – Я скажу шефові, і все, що він вважатиме за потрібне, ти знатимеш.
Його шеф – мій друг Полковник. На ваш «о’кей» у нас є свій «зер гут»:
— Тоді – поїхали!
Бачу – він не усе зрозумів.
— До архіву, бо якщо їх цікавить, що ми робимо, то слід це і робити… От тільки як нам від тих аґентів відірватися: це стає важче й важче.
— А ми тепер не будемо відриватися, — скалиться Віталій Майорович. – І їм не дамо.
… Який же я був радий бачити миловидну Тамару Іванівну Голубок після тієї кримської дами Антонини Карлівни!
— Ви знаєте, Олексію Володимировичу, — винувато усміхнулася вона, — у нашому архіві на цю Марію Запшеченьську нічого не виявлено. Але я зателефонувала подрузі з Архіву Вищих органів влади – у них там є спеціальна картотека на зрадників і нацистських посібників.
Жінка подивилася на Ріхарда:
— Вона ж допомагала окупантам..
Пришиблений подіями останніх днів, майбутній німецький барон кам’яно мовчав.
— Так от, є данні на вашу Марію.
Хоч би ця Марія виявилася нашою і всій цій історії настав кінець!
— Там є відомості, — вела далі Тамара Іванівна. – Вона виявилася фольксдойче – німкенею, яка жила за межами Третього рейху. У них і карточка на неї є, і справа.
— Так що, їхати туди?
— Мені переслали факсом деякі документи. Якщо вас вони не задовольнять… — витягла з шухлядки кілька папірців жінка.
…Через силу стримуючись, я повільно взяв папірці: протокол допиту – почитаємо потім; анкета якась – мало зиску від неї, як ми не знаємо жодних даних про нашу Марію; фото – анфас і у профіль. Через факс поганенько передалося, але розгледіти можна. Тридцятип’ятирічна суха блондинка з тонкими губами. Це не вона – не та, що нам треба!
Показую зображення Ріхардові, він розчаровано зітхає.
— Якщо вас цікавить подальша доля Марії Запшеченьської, — радить архіваріус, — то можна звернутися із запитом до російського архіву правоохоронних органів чи до нашого архіву СБУ.
Ми подякували привітній Тамарі Іванівні, подарували коробку цукерок і, сховавши до сумки папери, вийшли.
На вході нам зустрілися двоє спортивних хлопців. Упіймавши мій стривожений погляд, майор пояснив:
— Наші люди попрацюють кілька днів у архіві. І якщо хтось питатиме, чим ми тут цікавилися, вони прослідкують, аби питали ввічливо.
Процес пішов – згадую я ще раз невдатного генсека.
Розділ 11. «Аста лавіста, бебі!»
Якби мені, уродженцеві Печерська[12], хтось сказав років п’ятнадцять тому, що я житиму на лівому березі і любитиму свій район, я би не те що не зрозумів чи не сприйняв такого твердження – я би навіть образився.
Спальні райони – хай то Сихів, Чертаново чи Троєщина – завжди викликають в уроджених городян недовіру. Старі міста приростали колись цими адміністративними одиницями, так і не спромігшись поширити на них ані свій архітектурний стиль, ані спосіб життя, не говорячи вже про манеру спілкування чи навіть говірку. Там завжди виникала власна субкультура, може, зовні і не ворожа відверто до сталої місцевої, але разюче відмінна, для мешканців старих районів незрозуміла, чужа і майже завжди неприйнятна. З часом її носіїв стає більше, ніж старожилів, і будь–яке місто втрачає свій особливий шарм і колорит, перетворюючись потроху на галасливий мегаполіс, схожий на усі мегаполіси світу.
Так було й у Києві: Поділ, Печерськ, Євбаз і Бессарабка, навіть колишні передмістя: Шулявка, Соломенка, Деміївка та Звіринець – розгублено й трохи здивовано дивилися на Нивки, Дарницю, Відрадний, Святошино, Оболонь, Троєщину, Вітряні гори, Харківський масив і Теремки, яки стрімко оточували їх, і на мешканців цих мікрорайонів, доволі відмінних від киян. Тепер у Києві вже нікого не дивували люди, які штовхалися у транспорті, кидали де прийдеться недопалки, лізли без черги (а колись вони, черги, вишиковувались у столиці навіть на тролейбусних зупинках), плювали на тротуари і таке інше. Перелік цей безкінечний, і він тільки зростає з часом, тому продовжувати його – жодного сенсу: я думаю, ви вже все зрозуміли.
Звісно, не всі корінні мешканці мого міста – цивілізовані європейці і завше чинять виключно культурно і правильно: сам Володимир Мономах юнаком дряпав банальне ґраффіті на стіні Софійського собору: «Ох тяжко мені»; далеко не всі кияни першого покоління — блюзніри та невігласи; хтось же пише геніальні пісні про Київ: «…дорогими для мене стали хвилі Дніпра», будує унікальні київські мости, вигадує нові методи зварювання, робить неймовірні операції на серці, перемагає найкращих у світібоксерів – надважковаговиків, талановито грає у театрі Тев’є–Тевеля чи Кіна ІV і все таке інше.
Трохи інша річ – Позняки. Років п’ятнадцять – двадцять тому тут були якісь плавні, луки, озера, старі русла Дніпра навколо невеличкого села. У середині дев’яностих кияни, попродававши грошовитим зайдам–нуворишам квартири у центрі, віддали свої гроші тресту «Київміскбуд» (це – ніяка не реклама, як, може, хтось подумав, це, шановні, вже – історія!) і незабаром переїхали сюди, у нові багатоповерхівки. Тут ще довго тримався справжній київський дух: сусіди вітались у ліфті, ніхто не смітив на подвір’ї і не кидав недопалків з балконів. Час вимиває киян і звідси, а розважальні заклади, що з’явились поруч, здається, довершують справу. Але за цей час я встиг полюбити Позняки, а вони – потіснити у моєму серці район мого дитинства та юності — Печерськ.
Я чудово розумію: усе, що відбувається з моїм містом – історична закономірність, і незадоволеним буркотінням: «Паннаєххалліііі!» — тут нічого не зробиш, і, як каже зіркова Дарія Матибджіл: «Майже ніколи не є навпаки» — але старого шляхетного Києва, який я ще трішечки–трішечки застав, мені невимовно шкода.
…Вже на Позняках я спитав у Майора Валентиновича:
— А ти що, тепер у мене житимеш?
Може, це і не було би зайвим у нашій ситуації: хто його знає, що ще можуть утнути ці дурисвіти, після сьогоднішніх подарунків у «Луазі» від них можна чекати будь – якої капості, але… але попитатися в мене чи хоча би повідомити – можна?
— Як скажеш, — як кіт, мружиться молодик.
— Тоді зайдемо, хлопці, до магазину, продуктів підкупимо.
— Ми самі, — чомусь вирішив підлеглий Полковника, а я не заперечував: витяг свій «Вінстон» і задимів, ставши подалі від входу до супермаркету й роздивляючись здоровенний транспарант на фасаді: «Вілла» хойте!» («Вілла сьогодні» — означає) з нереально красивими зображеннями продуктів і цінами – перекресленими старими і яскравими новими.
Отак: у моїй хаті одинокого мужчини неждано–негадано тимчасово мешкатимуть аж троє чоловіків!
Не подумайте, що у мене келія ченця–самітника: бувають в ній і друзі з дружинами й дітьми (а частіше – без них), бувають жінки.
Самотність не від того, що нема з ким провести час, випити чи, даруйте, переспати. У мене є з ким спати. Приходить одна жінка, Світланою звуть. Ми обоє чудово розуміємо, що ми – коханці, і це більше, ніж просто партнери, але катастрофічно менше, ніж закохані; і що, можливо, ще ми – приятелі. Ми свідомі того, що все у нас – тимчасове, несправжнє, таке, що ні до чого не зобов’язує. Що наші взаємини – не «стосунки», а ліки від самотності й данина фізіології. «Для здоров’я», — напівжартома каже Світлана. Вона дуже симпатична, і як жінка мені подобається. Ерудована, вдягається зі смаком. До того ж вона належить до улюбленого мого сексотипу і збуджує в мені бажання. Тіло у неї – супер: струнке та пружне, але не худе, а шкіра – неймовірно гладкий прохолодний єдваб. У ліжку у нас – ціла симфонія з варіаціями, експромтами, імпровізаціями, а інколи, у куражі — з акробатичними етюдами.
Та того замало. Бо я ніколи не відчуваю нестачу чогось аж надто необхідного, коли Світлани немає поряд, не сумую за нею, якщо ми не бачимось через мої чи її відрядження, мене не цікавлять її оповідки про роботу в Держдепартаменті, про подруг, їхніх дітей і телепнів–чоловіків, і я пропускаю їх повз вуха, як і вона мої. З нею легко: їй не треба нічого пояснювати – вона сама усе розуміє, і навіть на приготовану мною вранішню каву виходить з нашого першого спільного ранку, і завжди вчасно. Ми психологічно сумісні і розуміємо одне одного з миттєвого погляду. Я дуже ціную її і вона, здається, відповідає мені тим самим.
12
Центральний, традиційно найпрестижніший район Києва (якщо ви читаєте цю виноску, виходить – ви жодного разу не бували у столиці?)