Розділ 12. Дочка Агнешки Болеславівни–2
Вона, у «маленькій чорній сукні», вигаданою жінкою усіх часів і народів, у модельних туфельках на високих підборах, з мініатюрною дамською сумочкою, стильною зачіскою і загадковою легенькою півусмішкою, була приваблива й еротична, як Дженіфер Тіллі. І фігурка у неї, як на мене, анітрохи не гірша. А волосся було знов її природного кольору – вівсяної соломи.
— Ти не сам? – одразу відчула вона сторонніх людей у приміщенні.
— Хлопці знайомі з Німеччини приїхали, — сказав я так, аби на кухні розібрали мої слова. – Заходь.
— Може, я іншим разом? – засумнівалася Віолетта. Востаннє вона була у мене позаминулого року:
— А буде той раз років за декілька, — не погодився я, переступив через поріг і за руку просто завів її до помешкання.
— До речі, привіт, — сказала дочка колишньої співробітниці і поцілувала мене у щоку. Добре, що я сьогодні перед архівом хоч поголився!
Поцілунок при зустрічі – наша давня з нею традиція, позбавлена сексуальної складової, але сьогодні в неї був такий вражаючий вигляд, неймовірний парфум і лоскотно–невловимий жіночій запах, що я мимоволі захвилювався. А втім, завжди відчував від неї запах жінки.
У кожної людини є особистий, лише їй притаманний запах, який наш ніс досі відчуває ще з прадавніх віків, коли від того залежали життя і смерть, от тільки свідомість відмовляється ідентифікувати його за непотрібністю, і лише підкірка вперто сигналізує нам про нього, а ми інтуїтивно сприймаємо ці сигнали, від яких і залежить наше перше, найвірніше, враження від людини.
І якщо людина не подобається нам з першого погляду – це її запах сприймається нами негативно. І навпаки. Що там пахне: гормони–феромони – не знаю, але пані, аромат якої ти відчуваєш само як запах жінки, буде збуджувати і приваблювати тебе завжди.
Так от: Віолетта з першого дня пахне мені жінкою. Якщо бути до кінця відвертим перед собою, не лише вона. Он і Світлана також, і ще дехто… Але жодна – сильніше. Тільки одного разу за відомих вже вам обставин я відмовився визнавати це. І сталося це саме у той день, коли я не пішов до кабінету Агнешки Болеславівни, де вона «виставлялася» за весілля дочки.
Моїм хлопцям Віолетта , очевидно, теж пахла. Ріхард витріщився на неї нерухомо, як з мармуру виструганий, і мовчав, наче язика проковтнув, а Віталій Валентинович заходився підставляти їй стільця — звісно, біля себе.
— Дякую, я вже поближче до Олексія Володимировича, — грайливо відмовилася жінка і підсіла до мене, таки досить близько.
— Представляю тобі Ріхарда Шваненвальда, звукорежисера з Берліна, і пана Віталія… е–е–е–е… — як сказати, вирішував я, – не «офіцера» ж «спецслужб»?
— Експерта з організаційних питань, — допоміг мені вискочити на сухе майор. Він простягнув Віолетті візитівку, потім подумав і видав кожному з нас теж по одній. «Віталій Валентинович Славнорибський, експерт–аналітик вищої категорії, тел. моб. …», — було написано на ній.
— Віолетта, моя хороша знайома, — відрекомендував я її хлопцям.
— У нас є пиво, а також вино і коньяк, — згадався мені недоторканий запас з холодильника, котрий ми не подужали у день приїзду Ріхарда.
— Мабуть, трішечки коньячку, — визначилася колишня прихильниця групи «Спейс». Я дістав зі свого «Лібхерра» пляшку і лимончик. Прекрасно знаю: коньяк не охолоджують, але куди ми його, нетверезі, прилаштували у перший день, там він і переховувався, очікуючи на прихід Віолетти. А майор експертної служби вже і лимончик нарізав прозорими кружечками, і пляшку відкоркував, і дамі налив. Ще й присутнім пропонує. Сам весь час — Віолетто та Віолетто. І дивиться на неї вологими очима, як бичок на теличку під час гону. А голос став такий оксамитово–вкрадливий… Де він взявся на мою голову, знавець етикету!
Маячня якась: я ж знаю, що вона не в обителі живе, в курсі ж про її амури, як і вона про мої, ми ж давні друзі, але вперше до неї на моїх очах заграє інший мужчина, і мені це до люті неприємно.
А стегно в неї – пружне та гаряче.
— У вас, Віолетто, форми, як у Мерілін Монро! – видав експерт з полювання на «жучків» і, як виявляється, на красивих жінок. Причому, одразу видно – вищої категорії!
— Невже? Ви мені лестите – загадково заблищала очима дочка викладачки економіки.
— Мерілін Монро відпочиває! Ви тільки уявіть, скільки б їй було тепер років! Усі принади повсихали би вже, — кажу і не можу втриматись: зазираю, начебто хочу пересвідчитись у своїх словах, сусідці у виріз. Диво дивне: родимка, яку я помітив сьогодні вранці, відсутня.
Вона весело кокетувала з «аналітиком з організаційних питань», теревенила про щось з Ріхардом, а сама – намагалася догодити мені: то кращий шматочок підкладе, то прибере щось зі столу. І стегном притиснеться, а то й персами.
Мені зазвичай вдається відчувати час, а тут глянув у вікно – вже вечір вечоріє, довго, мабуть, ми сиділи…
Експертний майор, якщо чесно, просік ситуацію навіть раніше за мене (кажу ж – відчувався досвідчений джиґун) і не те щоби прив’яв, але попустився, і жартував легко, невимушено і, треба віддати йому належне, дотепно.
Я колись збирався атакувати Віолетту, але так і не зробив цього. Невже тепер вона вирішила… Віддаючи перевагу джинсам і футболкам, вбралася, як кінозірка – для кого?
У мене в хаті є вихід з кухні прямо на лоджію. За проектом його не було , — з кімнати лише, — та, коли будинок заселявся, ним ще вешталися будівельники, я заплатив — і вони зробили. З кухні він більш потрібний, хіба ні?
Раптом Віталій Валентинович підвівся:
— Ми з Ріхардом підемо на балкон, покуримо.
За весь час, що німець тут, я жодного разу не бачив, щоб він курив. Але він встав і слухняно вийшов за майором.
…Давно мене ніхто так пристрасно не цілував, так солодко і, відверто кажучи, так бажано. На хвильку мені згадався її вранішній холодний тон в аеропорту, але розмірковувати про те у мене не було ані часу, ані можливостей. Скільки вони там викурили – не знаю, але через дверне скло їм було прекрасно видно, що діється в освітленій кухні, і хлопці мої делікатно не входили.
А коли нам вдалося відірватись одне від одного, Віолетта пристрасно зашепотіла:
— Ходімо скоріше до спальні!
— Але мені треба…
— Вони здогадаються прибрати, а як ні – я потім… Вранці…
— Та ні, мені треба у душ – я з дороги не мився…
— А я була у душі перед тим, як їхати до тебе. Ти кудись їздив? – між іншим спитала вона.
Знов загадки, розв’язувати які мені у той момент не кортіло:
— У відрядження. Йди, я швиденько!
Попередні пестощі звелися до мінімуму: не до них було. Ми кинулися одне на одного, наче хотіли надолужити одразу все за роки, проведені нарізно. Це було просто пристрасне з’єднання, без змоги стримуватись і хоч якось контролювати себе. Які там техніки – саме шаленство у найпростішій позиції. Виявилося, що вона, кохаючись, кричить, але мене абсолютно не обходило, чи подумають щось мої квартиранти, лише розпалювало ще більше.
А потім ми лежали, притиснувшись одне до одного і мовчали.
— Якби ти тоді сказав не йти за того мажора заміж, — раптом видала вона, — я би не пішла. Мені ніколи крім тебе ніхто по–справжньому не був потрібний. Чого ти тоді промовчав? Стільки років згаяли!
Я чудово зрозумів коли це – тоді.
— Я не мав що запропонувати тобі замість його закордону, квартири і машини.
— Хіба це головне? – провела рукою по моїй щоці вона.
— А як не головне, нащо ж ти пішла за нього?
— Я ж не винна, що він кликав, а ти – ні, він говорив, що я найліпша у світі, а ти мовчав, він щодня дарував квіти і освідчувався у коханні, а ти розповідав про ваших дурнуватих петеушників, буцімто я про них від матері нічого не чула… Як не за тебе – мені було байдуже за кого.
Я, звісно, не спитав, чого їй аж так кортіло заміж, що вона ладна була вийти за першого ліпшого, навіть якщо той, хто подобався, не поспішив з пропозиціями. Ще образиться… Але логіки я не просік.
Трохи відпочивши, ми знов захотіли одне одного. Якщо ви думаєте, що розповідатиму, хто кого куди цілував, яких місць на тілі торкався і у яких позиціях все сталося – ви сильно помиляєтеся. Те, що відбувається між чоловіком і жінкою в ліжку, розголосу не підлягає. Ніколи не розумів я того ж Олександра Сергійовича, котрий залицявся, упадав, вірші складав: «Я помню чудноє мгновєньє…», а коли таки добився свого, написав другові: «Нарешті я її трахнув…» — з усіма подробицями. Не зважаючи на всі поетичні звитяги автора, такий вчинок, як на мене – абсолютне свинство.