— Якщо схочеш – подивишся, — загадково відповів той.
Хлопці у камуфляжі вправно завантажили до мікроавтобусу затриманих, причому здорованя досі явно «вело», а під оком у нього напухала чималенька гематома. «Шкоду» теж вилучили – як речовий доказ.
Що далі люди Полковника робили на тій дачі – не знаю, ми утрьох потихеньку пішли до кинутого «ковровця».
— Візьміть шолома, — запропонував жінці Віталій. – Бо ваш друг так їздить, що я мало не впісявся з переляку.
— Дякую, — грайливо усміхнулася весняна квітка. – Я намагатимусь такого не допустити.
Моя найважливіша знахідка сиділа у люльці старенького мотоциклу, вбравши голову шоломом, як короною. Куди мені було поспішати – ми їхали повільно, не силуючи перетомленого недавньою шаленою гонкою двигуна.
Я завіз їх під самий під’їзд, дав Віолетті ключі:
— Йдіть додому, а я мотоцикла поставлю. І матері подзвони, попередь, аби не хвилювалася.
— Який рішучий командир у мене з’явився, — засміялася вона.
— Я довго над тим думав – аж вісімнадцять років! І дістався висновку – з тобою інакше не можна.
Дорогою зі стоянки я зустрів шахіста Петю.
— Володимировичу, — каже, — сьогодні у дворі таке було: справжнє «Маскі–шоу!» Бачили, кілька днів під будинком мікроавтобус стояв? Так його штурмом спецназ брав! Ми думали, він порожній, а в ньому, виявляється, терористи сиділи!
…Віталій під протокол ( ми з Віолеттою розписалися, а Ріхардові не довірили – іноземець, де його потім шукати) зняв усі «жучки» в хаті і бережно сховав до сумки: «Речдоки![18]»
А на ранок ми з майором, його вже службовою машиною, поїхали до «інспекторів» на гостину. Зайшли до їхнього офісу – клерки лежать лицем у ковролін, камуфляжні «вовкодави» з автоматами на всі боки зиркають, а у шафах та сейфах мундири нишпорять, за різними відомствами прописані. Полковник – у центрі офісу, руки за спиною, за подіями спостерігає.
— А це хто? – визвірився на мене чоловік у прокурорському.
— Понятий, — відповідає Віталій Валентинович.
Зиркнув прокурорський, та і відчепився – видно цього Віталія добре знав.
За годину все закінчилося: протоколи підписали, клерків – кого відпустили під підписку про невиїзд, когось – із собою прихопили.
Лишилися ми утрьох: я, Полковник і Віталій.
— От і закінчилася ця історія, — каже майор, і тільки–но сказав – до офісу запливає поважно респектабельний такий пан і звертається пристойною, але з помітним акцентом, українською:
— Доброго дня, панове добродії. Мені потрібна детективна аґенція «Інспектор Лестрейд».
Потім роззирається, завважує сліди погрому і дає повний назад:
— Я, здається, не туди потрапив.
— Ви потрапили туди, — завіряє Полковник. – От тільки діяльність аґенції призупинено за незаконні методи роботи і порушення законодавства України. А ви, власне, у якій справі? – і показує посвідчення.
— Я нічого не знаю про незаконні методи, — лякається іноземець. Я — добропорядний замовник і законослухняна людина.
Дивлюсь – Полковник добродієві крісло офісне підсуває. Сів той і далі веде:
— Я – Селім Ґері з Балтимори. Мій рід своїм корінням сягає у добу Золотої Орди.
Поки пан це промовляє, я встигаю зрозуміти: ніякий він не Ґері, він, мабуть Gary або… Garay!
Він мовчить, очікуючи, яке враження справить на нас Золота Орда, а я уточнюю:
— Тобто, ви – з ханського роду Ґераїв?
І ловлю кураж подумки: «От ти і попався, таємничий Salkhan – Селім–хан!»
— Власне, — витріщається на мене американський хан, — у цьому і полягає суть справи. Після виходу Кримського ханства зі складу Золотої Орди і заснування власної держави певний час існувала традиція призначати у прикордонні землі е–е–е–е–е…
— Намісників з роду Ґераїв, виділяючи їм війська для оборони північних кресів ханства від ногаїв, едичкулів, джамбулаків і, здається, кипчаків, — допомагаю я йому. – Коротше – від недружніх кочовиків Північного Причорномор’я.
Тепер уже троє вилупилися на мене.
— У тім–то і річ, що не завжди ці намісники були Ґераями, — каже Селім. – Мій предок, Рахмат–Ґерай, був призначений ханом Девлет–Хаджі–Ґераєм на таку службу. Сучасні Ґераї не заперечують, що мій рід бере своє начало від хана Рахмата, вони сумніваються, що Рахмат був Ґераєм і вимагають доказів. І такий доказ мій рід мав, але у 1771 році, при поваленні хана Селім–Ґерая ІІІ, сторону якого прийняли мої предки, і вторгненні російського війська до Криму цей доказ було втрачено, як вважалося, безслідно.
Мені точно відомо, що у 1941 році цю річ було відшукано на території Криму.
— Ви маєте на увазі золоту басму, знайдену професором Ізюмським–Інжировим? – закинув я нащадку ханів.
— Ви історик? – ошелешено спитав Селім. – Звідки ви все це знаєте?
— Хто ж не знає про відкриття професора? – зробив круглі очі я. – Це ж світило української археології! От незабаром буде широко відзначатися його ювілей. Так ви шукаєте…
— Золоту пайцзу, видану ханом Девлет–Хаджі–Ґераєм моєму предкові, Рахмат–Ґераю!
— Чекайте, ви кажете – пайцза, а Олексій – басма, — втрутився Полковник.
— Це одне і те саме: металевий ярлик, що слугував ханською грамотою, — пояснив я. – Є ще одна назва – тархан. От Тарханкут – місцевість, право на яку охоронялося таким ярликом.
— Документально підтверджено, — продовжив Ґерай, — що у 1942 році німецький офіцер барон фон Пферденкруп вилучив пайцзу з Кримського музею і перевіз до Києва для відправки до Німеччини, куди вона не потрапила.
— Цікаво – цікаво, — вставив репліку майор.
— Усі ці роки реліквія нашого роду так ніде і не спливла: на жодному аукціоні, в жодній науковій статті. П’ять з половиною місяців тому старий барон помер, а його єдиний нащадок почав збиратися в Україну для пошуків якогось доказу, без якого він, буцімто за умовами заповіту, не може отримати спадок.
— Це вам сказали в адвокатській конторі? – спрацювала моя звичка журналіста шукати «смажені факти».
— Ні. «Фартман і партнери» категорично відмовилися від будь–яких контактів зі мною. Але я маю свої джерела інформації. І я подумав: скоріш за все, баронові не судилося вивезти до Німеччини артефакт під час війни, він заховав його десь в Україні, і тепер молодий барон відправився сюди, аби здійснити те, що не вдалося його дядькові. Зрозумійте, якби знайшлася ця пайцза…
— Ви довели би свою належність до династії Ґераїв, — зробив висновок Полковник.
— Але я не претендую на вивіз реліквії з України, — поспішно заявив нащадок ординців. – Мене задовольнили би якісна кольорова фотографія пайцзи, завірена поважною українською науковою установою, скажімо, Інститутом археології, і висновок експертизи того інституту, що даний екземпляр не є підробкою. Я не бідна людина, і ладний заплатити за це великі гроші!
— А яким боком це стосується детективної аґенції? – поцікавився Віталій Валентинович, який, безперечно , про все вже здогадався.
— Я знайшов українську детективну аґенцію через Інтернет, замовив розслідування і перерахував аванс. А тепер от особисто приїхав, бо вони повідомляли про великі шанси на успіх. Я ні на мить не припускав, що вони використовуватимуть якісь незаконні методи.
— Хочу вас розчарувати: нащадок барона і не підозрює про існування якоїсь золотої басми і шукає зовсім не її, — не пожалів я цього мурзу.
— І аванс ваш плакав, — додав Полковник.
— До речі, де ви вивчали українську мову? — спитав Віталій Валентинович.
— У нас величезна українська діаспора, винайняв учителів, — сумно повідомив хан Селім.
Розділ 15. Не варто зволікати
Повернувся я додому, а Віолетта вже прибрати встигла. У моїх літніх шортах, футболці і у фартуху (скільки років він в шухляді без діла лежав) біля плити чаклує, ще й Ріхардом командує: «Моркви начисти! Цибулю поріж!»
— Що, — кажу німцеві, — потрапив на роботи до прекрасної полячки?
— Я полячка, — заперечує незрівнянна куховарка, — лише на чверть, та й то – за дідом по мамі, а так – на три чверті стовідсоткова українка!
Проти такого суто жіночого аргументу – «на три чверті стовідсоткова» — я встояти не можу, ніжно плескаю її по пружній сідниці і погоджуюсь.