Як — краще, якщо коні від старості ледь дихають, вівса – гулькін хрін, і той за його же ж наказом одразу забрали, і сіно також? У сорок другому в старої кобили лоша з’явилося, так ми за ним, як за дитям малим, гляділи.
Німці спочатку старосту та поліцаїв призначили, потім ревізію у колгоспі вчинили, а тоді ставом зайнялися: сітку металеву у гирлі Рівчака спорудили, малька десь взяли й до ставу запустили, але спершу шибеницю на греблі поставили. Хто, кажуть, до води ближче, ніж на двадцять метрів підійде, отут і повісимо.
Ходять, було, хазяями, ґелґочуть не по–нашому…
У сорок третьому вже Совіти вперед поперли, германці поспіхом став спустили, рибу так–сяк повибирали, і – драла, а карась увесь у мул зарився, його потім червоноармійці гранатами глушили…
Цей, ваш, з фотокартки, вдруге приїхав десь у вересні: продукти вивозити. Навантажили йому дві теліги аж під вечір. «У ніч, — каже, — не поїду, охорони немає, а в лісах партизани завелися. Завтра по світлому відправлюся» Сказав коней випрягти і відвести на конюшню, мажі закотити до сараю, замка пудового навісив власноруч і пішов у хату до старости.
А зранку на коморі у даху солом’яному — дірка здоровенна, всередині мішки з продуктами розкидані, вози перевернуті, ще й діжка з салом пропала.
Німець ваш репетує: «Партизанен!» Які там партизани, тоді їх у нас і близько не було, а з’явилися лиш навесні сорок другого, і то — як сніг вже зійшов.
— То хто ж це наробив? – питаю.
— Чугайстери, — переконано заявив дід Сашко.
— Та ну, — не повірив я.
— А то, — загордився старий. – Вони в наших лісах з давніх давен водилися. Хто про них казав – нечиста сила, другі – що то ще від царя Петра козаки в лісі поховалися та й здичавіли. А я так думаю: лісовики, мавки, чугайстери – то все різні назви однієї істоти.
— Якої ж саме? – дуетом вигукнули ми з Василем Микитовичем.
— Дуже просто. Ти про снігову людину чув? Ото і є чугайстер. А самка його – мавка. Я у цих речах розбираюся, зоотехніком був. Я людина сурйозна. У мене за штучне запліднення корів грамота від ВДНГ мається! …Це, так сказать, біологічна теорія, а різну чортівню їм людський поговір приписав від нерозуміння і переляку.
Поки ми утрьох здивовано переглядалися, майстер запліднення крупної рогатої худоби вів своє далі:
— У наших краях вони незлі були, тільки балувані. Поїде чоловік до лісу по дрова – так вони торбу з обідом вкрадуть, харч з’їдять, а порожню торбу на гілку на висоті свого зросту повісять. А розміри в них знаєш які? Боксера Вілюєва по телевізору бачив? Два метри чотирнадцять сантиметрів! А нашим чугайстерам він — до грудей, не вище! Або на колодязний журавель, на самий кінчик, ланцюга з відром намотають і кинуть – діставай тоді як знаєш. А собак бояться: як собака в лісі, то біля неї і мисливець з рушницею може буть.
Так от, вони це і зробили, не знали, дурні, про новий порядок. Ваш швиденько розпорядився, щоб люди знов погрузили все на вози, на один поліцая Безрука посадив кіньми правити, на другий – мене, і поїхали на райцентр – здобич його здавати на склади.
По обіді повертаємось – біля управи три здоровенні криті вантажівки, а у селі повно німців з собаками. Значить, поки ми мішки розвантажували, доповів куди слід пан інтендант про партизанів.
Влаштували вони в лісі облаву, дві доби ганялися, настрілялися досхочу – нам дуже добре чутно було, та не впіймали нікого і не застрелили. Проте шугонули лісових людей, видимо, добряче: пішли ті з наших місць, і більше про них у Копачівці ніхто ніколи не чув. Я думаю – десь на Волинь чи Буковину дременули, у тих краях ліси величезні, там їм воля.
Це був останній приїзд вашого німця. А дівка не наша, була б наша, я б упізнав.
Що нам лишалося? Ми переночували у гостинного голови, зранку викупалися у ставу, поснідали і відправилися додому.
Чи там ми шукаємо баронову Марію, крутилося в мене на зворотному шляху. Бо якщо їй не вдалося приховати від «компетентних органів» свій роман з окупантом, шукати її сліди варто десь у Сибіру.
Ми поставили «Луаза» на стоянку під моїм будинком і зайшли до парадного.
— Вас питали ваші друзі, — повідомила консьєржка.
— Які друзі? – насторожився я.
— Такі ввічливі, у костюмах, на зеленій «шкоді» приїздили.
Розділ 5. Інжир і фіга
Ледь зайшовши до квартири, я зателефонував братові; мовляв, як справи? Нормально у нього.
Бляха–муха, як я не подумав: «Волинка» ж на нього записана, на мене – лише довіреність, за номерами «знайомі» мали б вирахувати саме його… Проте прийшли до мене: значить цікавить їх хтось з двох – або я, або мій гість.
Відправляю Ріхарда в душ, а сам нашвидкуруч оглядаю квартиру. Слідів небажаного візиту не помітно, але до нього ніхто й не готувався, і «маячків» по хаті не розставляв. Гроші та документи лежать, де лежали. Так, що ще? Револьвер з гумовими кулями – також на місці (мені як журналісту дозвіл моментально дали, хоча я лише кореспондент відділу культури, до політики чи, не приведи Господи, до кримінальної хроніки – жодного відношення не маю, але «корочки» журналістські — ось вони, рідненькі).
Поки ми цілу добу з’ясовували етимологію прізвиська Естрадист та історію зникнення реліктових гоміноідів з лісів Київщини, ці «друзі» запросто могли втулити нам електронного подаруночка. «Жучка» чи приховану камеру. Така штукенція буває завбільшки як ґудзик від чоловічої сорочки чи горошина чорного перцю; у двох кімнатах, кухні, коридорі та санвузлі можеш все життя шукати – і не знайдеш.
Мій німець тим часом розніжився під потоками гарячої води і заспівав. Пісні цієї я не знаю, слів не розумію, хіба що «майн лібе фройнде».
Співай–співай, барончику, неперевершений солісте ванної кімнати! Як же я сам не здогадався: «фройнде»!
Був у мене, коли я ще в охороні працював, дружок, Олег Іваненко. Так Олег же за першою професією – технік–технолог радіоелектронних виробництв. Ще й якийсь колишній чемпіон серед радіоаматорів. Він казав, що кожен прилад, навіть найдрібніший, все одно створює навколо себе електромагнітне поле. І що це для людини «жучок» невідчутний, а спеціальний прилад – сканер – його відчуває і знаходить на раз. Він навіть зробив один такий: примітивний, кустарний, але, запевняв Олег, діючий – і ми сканували стіни та меблі у караулці: чи не підслуховує нас, бува, наш тодішній начальник Сергій Єгорович Синько.
І цей прилад, подарований мені корешем на пам’ять, коли я звільнявся з охорони, має лежати у шафі з інструментами в лоджії!
Замінити старі пальчикові батарейки на нові – секунда діла, ти тільки покупайся ще хвилин з десять, нащадку грюнвальдського витязя, тобі краще поки ні про що не знати!
Хоч би сканер не зіпсувався на балконі та Олег не помилився, його паяючи!
…Він спрацював два рази: на кухні під підвіконням та у великій кімнаті під рамою картини пітерського художника Бориса Фельдшера, купленої мною колись на Андріївському узвозі у самого автора, знайшлися дві бісеринки «жучків». Жити ставало веселіше.
Так. Нас вирахували за номером машини, хоча не виключено, що німця «вели» ще до нашої зустрічі, тоді вивів їх на мене саме він.
Ге! За номером вираховувати не лише вони вміють. Я взяв мобілу, вийшов з квартири аж до ліфтів і набрав Полковника.
Полковник – неабияка людина: пройшов, як то кажуть, вогонь і воду, бачив смаженого вовка і Бога практично за бороду потримав. Різні гарячі точки, спецназ ГРУ. Весь в орденах, та й місця живого на ньому — теж пошукати. Він і тепер «при ділах», в силі та на посаді. На якій – не скажу, здогадуйтеся самі, якщо кортячка свербить.
А спина до спини з ним проти кодла гопників став – ваш покірний слуга.
Років із десять тому Полковник працював над монографією «Секретні служби козацької держави». Він і досі її пише: вечорами, після служби.
Об одинадцятій у нього сигарети закінчилися. Це тепер на Позняках набудували півдесятка різних супермаркетів і купу дрібних магазинчиків, що вдень і вночі працюють. А тоді – один цілодобовий кіоск на зупинці маршруток на всю округу і на всі випадки життя. Пиво–чіпси–сигарети–жуйки–презервативи. Стандартний тогочасний набір. І часто – купка нудьгуючих молодиків типової зовнішності напідпитку, інколи – залетних. Такий собі клуб «Під обшарпаним кіоском».