Выбрать главу

— Та звідки? Я ж журналіст… Статті — ті, так, пишу.

— От бачиш. А людина, яка намагається зламати захист твоєї машини, щось у нашій справі, та петрає. До речі, — самовдоволено підморгнув мій сусіда, — це не так просто – твою машину хакнути, я це точно знаю.

Мій юний Норберт Вінер (не дай Боже порівняти його з Гейтсом – образиться на усе життя) особисто встановлював мені якийсь особливий захист. Тому я спокійний – у мене не стандарт, а, як полюбляли говорити «човники» на початку дев’яностих, ексклюзив.

— То каву тобі сюди принести? – питаю у Макса.

— Ніфіґа. Пиття кави поспіхом – це симулякр якийсь, — удавано ображається юний геній. – Зайду, коли зроблю. Кава – це ритуал, дійство, свого роду процедура та відправа.

Він знайомий з моїми теоріями, як бачите, непогано їх засвоїв і, здається, у цілому поділяє.

— У нас є два шляхи, — повідомляю, повернувшись у хату, Ріхардові. – Можемо два дні сидіти вдома і чекати результатів з архіву, а можемо десь поїхати у нашій справі.

— Як — поїхати? Ми ж сьогодні тільки приїхали, — німець, видно, звик до розміреного життя на своїй фірмі звукозапису: прийшов, відінженерив певну кількість годин, автом туди й назад, сніданок — обід–вечеря – за розкладом. Секс з білявкою Лотхен – строго по п’ятницях. Супермаркет за рогом. Кількість калорій – по таблицях. Шпацирен у парку по суботах.

Витягаю тоді наш реєстр населених пунктів:

– Дивись скільки. Чи не варто зганяти, наприклад, до Іванкова? Там, я чув, непоганий краєзнавчий музей, фотографій окупаційного періоду – море, може, щось і з’ясуємо. У тебе що, вагон часу, аби його гаяти? Ну що, їдемо завтра до Іванкова?

— Ти правий, — погоджується він.

Беру чорний пакет зі сміттям, виходжу у хол біля ліфтів, швиденько кидаю кульок у сміттєпровід і дзвоню до Макса – благо, він живе у сусідній квартирі.

— Нетерплячка, як на … — невдоволено цідить програміст.

— Та ні, не те: дай мені на хвилину Інтернет: не хочу заходити зі своєї машини.

Я швиденько замовляю два квитки на літак: для себе і для Ріхарда, туди — на завтра, назад – на післязавтра, і зовсім не до Іванкова.

Розділ 7. Дочка Агнешки Болеславівни

…Варто було мені повернутися додому, одразу задзеленчав міський телефон. Дзвонила Віолетта, моя давня симпатія, дочка колишньої співробітниці.

…Це тепер потрапити на будь–який концерт чи виставу – не проблема, аби гроші. Заходите на сайт «Партер» і він не тільки розкаже вам про усі найближчі гастролі, вистави та концерти, а й продемонструє схему залу, де той концерт відбудеться, розділить ряди по цінових зонах і навіть покаже, які місця вже викуплено. Замовляй, що влаштовує, а потім у зручний час привозь гроші і без проблем отримуй свої білети.

А колись дістати квитки було цілою епопеєю, пригодою типу тієї, що відбулася з Язоном[8], Гераклом та іншими аргонавтами. Що тільки не вигадували меломани й театрали, аби розжитись необхідними квиточками! Заводили знайомства з адміністраторами театрів та концертних залів, розповсюджувачами та білетерами театральних кас, переплачували по три ціни спритним діловарам, волали в день події на ближніх підступах до театру, сподіваючись на поблажливість Фортуни: «В кого є зайвий квиток?» Я вже не кажу про контрамарки – прерогативу якихось недосяжних небожителів.

Так було перед концертами Алли Борисівни (яку ще ніхто не звав Примадонною, а здебільшого по–простому — Алкою чи Пугачихою: від того прості люди відчували її своєю і любили ще більше), а також Антонова, Леонтьєва, Градського, «Землян», «Піснярів», «Машини врємєні» і групи «Цвєти».

А з іноземцями – взагалі окрема історія.

Це тільки «Бітли» самі просилися в турне Радянським Союзом у зеніті слави, і не були допущені в країну розвиненого соціалізму, аби не поширювали тлінний вплав загниваючого суспільства на найпрогресивнішу молодь у світі (ті само відповідальні особи вирішили: хай волають своє сумнівне «Бек ін Ю–ЕС–ЕС–А!» у себе не Ліверпульщині!).

А інші іноземні зірки згадували про Ю–ЕС–ЕС–А лише тоді, коли вдома їхній блиск починав блякнути, збори – падати, ефіри – рідшати, а продаж платівок – уповільнюватись. Та й то, інстанції допускали з–за залізного запинала групи другорядні, якісь доуліфемелі та тіч–іни.

А ми, наприклад, любили групу «Слейд», переписували її на наші «Маяки» та «Юпітери» з платівок, що через Польщу не знати якими шляхами ввозилися до Києва, і через їхню музику пересвідчувалися, що наша нелюбов до штучно–радянських «Самоцвєтів» і «Поющих гітар» (але аж ніяк не до справжніх «Цвєтов» Стаса Наміна та «Піснярів» Вадима Мулявина) має усі підстави.

«Слейд» — кому з молодих тепер ця назва хоч щось говорить?

Наприкінці 70–х ми полюбляли їздити з наметами до урочища Вигурівщина–Троєщина (тепер Троєщина є, а урочища — катма) - на природу. І ще — там майже не діяли глушилки з Лисої Гори (символічно, хіба ні?), які не давали слухати музичні передачі «Голосу з–за бугра».

Так от. Після 9–го чи 10–го класу ми катером (!) заїхали з дівчатами на Вигурівщину–Троєщину і класно відпочивали. Ловили на блешні «Байкал» окунів по 400 г. і краснопчиків на черв’яків — неміряно. Тоді там усе це ще водилося. Варили юшку і споживали її під «Біле міцне».

У нас була потужна «Спідола», налаштована на короткі хвилі (їй не заважала їх ловити навіть присутність мого однокласника — сина полковника КДБ).

І от одного разу ми впіймали передачу «Голосу» — ПРО «СЛЕЙД»!

Що вони патякали! «Слейд», буцімто, давно втратив популярність у США, і взагалі — «відстійна» порівняно з новітніми, група, але, мовляв, оскільки вони, просунуті, знають, що в Ю–ес–ес–а молодь її ще слухає, то ось вам, мовляв, кілька композицій.

Що ж це виходило? Що ми, пацани з Печерська, найкрутішого району Києва, є галімими лохами, а вони, чорти з Мангаттену (чи не Сєва Старгородцев це був?) краще знають, з ким «Слейд» порівнювати: з «Бі Джиз», котрого ми ще ніколи не чули, чи з «Самоцвєтами», якими нас застібали по радіо та ТБ? Вони нахабно плювали в наших кумирів і вважали, що це — демократично.

Пашлі ані на … — вирішили ми, перемкнули на «Маяк» і стали купатися (голяка, але нікому про це не розповідайте) з дівчатами.

Це був перший плювок у нашу віру в західну демократію.

А диска групи «Слейд» я на Петрівці не так давно купив! Вони й досі там продаються.

А де чуваки, які паплюжили наш «Слейд» на хвилях неіснуючих тепер радіостанцій?

Ото ж бо!

Так було і, здавалося, буде завжди.

І раптом! приїхав! «Спейс»!

Тепер дещо призабута, ця група тоді гриміла по світу зі своєю електронною музикою та небаченими у нас лазерними шоу! Оскільки вони грали, але не співали, пришити їм ідеологію було вкрай важко ( у композиції «Стіна» група «Пінк флойд» викривлює зовнішню політику СРСР; для публічного відтворення названа композиція не рекомендується[9]), то фірма «Мелодія» навіть купила ліцензію та видала шаленим тиражем один зі спейсівських дисків.

Я і не рипався до Палацу спорту по квитки: там відбувалося побоїще, яке і Ріхардовому предкові, герою Грюнвальдської битви, видалося б кінцем світу. Я побачив вируючий натовп біля кас, проходячи мимо у справах, здалеку почув лемент з лайкою і жваво уявив, що коїлося біля Лядської брами за монголо–татарської навали.

…Хто каже, що не мав у ті часи громадського доручення, хоча б формального, записаного на папері – той або дисидент, або склеротик, або – каже неправду, якщо, звісно, у 1991 році не впав з Місяцю. Переважна більшість намагалися від того ухилитись шляхом отримання якоїсь формальної повинності, штибу агітатора, політінформатора (забув, які ще були), чи, за часів Горбачова, члена товариства «Тверезість». На крайній випадок лишалося ДНД: погуляєш два вечори на місяць в мікрорайоні свого підприємства з пов’язкою на руці у товаристві колег — стаєш суспільно корисним, ще й додаткові дні до відпустки плюсуються. Лише окремі ентузіасти залюбки займалися цією «громадською роботою» – як правило, за рахунок робочого часу та замість виконання своїх прямих посадових обов’язків. Але інколи наявність такого доручення могла дати якісь плюси.

вернуться

8

Ясон (Язон) — у давньогрецькій міфології герой, щоочолив групу древніх греків, котрі плавали в Колхіду по золоте руно на кораблі «Арго», за що отримали прізвисько – аргонавти.

вернуться

9

Щось подібне було написано у циркулярі ЦК ЛКСМ України щодо проведення дискотек.