— Прошу вас, не називайте мене монсеньйором. Кажіть просто «отче», якщо ви не проти. Я вже досить старий літами й міг би бути вашим батьком. Ви маєте досвід роботи з парафією?
— Безпосереднього не маю. Я три роки був секретарем його превелебності. Відколи закінчив університет у Саламанці.
— Попервах вам може бути нелегко. В Тобосо не одна така Тереса. Але я певен, що скоро ввійдете в колію. Ви захистили дисертацію із… стривайте, зараз пригадаю…
— З теології моралі.
— О, для мене це завжди була надто складна матерія. Я ледве склав іспит з неї, навіть у Мадрідському університеті.
— Я бачу, у вас на полиці стоять праці отця Герберта Йоне. Він хоч і німець, проте в цих питаннях вельми тямущий.
— Боюся, я вже багато років і не заглядав у ті його праці. В парафіяльній діяльності теологія моралі, як ви, певне, розумієте, далеко не найголовніше.
— А я сказав би, що це одна з основ. У практиці сповіді.
— Коли до мене приходить пекар… чи автомеханік, що трапляється не так-то й часто, їх звичайно хвилюють дуже елементарні проблеми. Ну, а я звіряюсь на своє чуття. Та й не маю часу вишукувати, що там пише з приводу цих проблем Йоне.
— Чуття має грунтуватися на здоровій основі переконання, монсеньйоре… даруйте… отче.
— О, та звісно, що на здоровій. Аякже. Одначе я, як і мій предок, більше схильний покладатися на давні книжки, написані ще до того, як Йоне народився на світ.
— Але ж ваш предок читав тільки рицарські романи, хіба не так?
— Ну що ж, мої книжки по-своєму також рицарські. Святий Хуан де ла Крус, свята Тереза, святий Франціск Сальський. І, звісно ж, Євангелія, отче. «Ходімо й ми, щоб із Ним померти». Навіть Дон Кіхот не міг би сказати краще, ніж святий апостол Тома.
— О, ну певна річ, без Євангелій не обійдешся, — зауважив отець Еррера таким тоном, наче робив дрібну й несуттєву поступку співрозмовникові. — І все-таки погляди Йоне на теологію моралі дуже здорові, надзвичайно здорові… Ви хотіли щось сказати, отче?
— Та ні, нічого. Одну прописну істину, про яку зайве й нагадувати. Я тільки хотів докинути, що не менш здоровою основою є любов Господня.
— Авжеж, само собою. Але не можна забувати й про його праведний суд. Ви згодні, монсеньйоре?
— Так… воно, звісно, так…
— Йоне дуже чітко розмежовує любов і праведний суд.
— Ви спеціально вчилися на секретаря, отче? Я маю на увазі — після університету.
— Звичайно. Я вмію друкувати на машинці і, не похваляючись, можу сказати, що дуже добре стенографую.
У дверях з'явилася голова Тереси.
— Що вам готувати на обід, отче? Відбивну?
— Дві відбивні, Тересо, зроби ласку.
Отець Еррера повернувся, і на його білому комірі знову зблиснуло сонце, так ніби подавало якийсь сигнал — але який?.. Отець Кіхот ніколи ще не бачив такого чистого коміра, та й узагалі такого чепурного молодика: Дивлячись на біле гладеньке обличчя отця Еррери, можна було подумати, що його ніколи не торкалася бритва. «Ось що означає так довго жити в Тобосо, — сказав собі отець Кіхот. — Я проти нього зашкарублий селюк. Далеко, дуже далеко звідси до Саламанки».
Нарешті настав день від’їзду. Власник автомайстерні обстежив Росінанта і хоча й побурчав, але визнав його придатним до подорожі.
— Ніяких гарантій дати не можу, — сказав він. — Вам слід було збути цю машину ще років п’ять тому. Та до Мадріда вона все-таки має вас довезти.
— Сподіваюся, й назад довезе, — зауважив отець Кіхот.
— А оце ще хтозна…
Мерові не терпілося якнайскоріше виїхати, і він ледве стримував себе. Він не мав бажання бачити, як до влади в містечку прийде його наступник.
— То ж справжній фашист, отче. Ми скоро знов повернемося до часів Франко.
— Хай упокоїть Господь його душу, — за звичкою мовив отець Кіхот.
— Не мав він ніякої душі. Навіть якщо вона взагалі існує.
Вони повантажили свої валізи в багажник Росінанта, а на заднє сидіння поставили чотири ящики доброго ламанчського.
— У Мадріді пристойного вина не купиш, — сказав мер. — Завдяки мені ми принаймні маємо чесний кооператив.
— А чого нам їхати в Мадрід? — спитав отець Кіхот. — Пригадую, студентом я дуже не любив це місто і більш ніколи туди не їздив. Чом би не вирушити до Куенки? Я чув, що Куенка — гарне місто, до того ж воно куди ближче від Тобосо. Мені не хотілося б переобтяжувати Росінанта.
— Навряд чи ви зможете купити в Куенці лілові шкарпетки.
— Знову ви про ті шкарпетки! Не бажаю я купувати лілові шкарпетки, Санчо. Не можу дозволити собі викидати гроші на такі витребеньки.