— Але наслідки трохи різняться. Один породив тиранію, другий — милосердя.
— Тиранію? Милосердя? А як щодо святої інквізиції і нашого великого патріота Торквемади?
— Від Торквемади потерпіло куди менше людей, ніж від Сталіна.
— Ви цього певні? А зважте-но, скільки було населення в Росії за Сталіна і скільки в Іспанії — за Торквемади.
— Я не статистик, Санчо. Відкоркуйте краще пляшку… якщо маєте штопора.
— Штопор завжди при мені. А ви маєте ножа. То обчистіть мені ковбаску, отче.
— Торквемада хоч вважав, що його жертви чекає вічне блаженство.
— Хтозна, може, й Сталін так вважав. Краще не чіпати мотивів, отче. Мотиви — це таємниця, прихована в людській свідомості… А це вино було б куди смачніше, якби його охолодити. От би знайти якийсь струмок. Завтра треба буде, крім ваших лілових шкарпеток, придбати ще й термоса.
— Якщо судити тільки з діла, Санчо, то слід зважати й на результат.
— Кілька мільйонів загинуло, зате комунізм утвердився майже на половині земної кулі. Не така-то й велика ціна. На війні втрачають більше.
— Кількасот загинуло, зате Іспанія лишилася католицькою країною. Ще меншою ціною.
— І за Торквемадою прийшов Франко.
— А за Сталіним прийшов Брежнєв.
— Ну що ж, отче, ми можемо зійтись принаймні ось на чому: за великими людьми, здається, завжди приходять дрібні людці, а з ними, мабуть, легше вжитися.
— Я радий, що ви визнаєте за Торквемадою велич.
Вони засміялись і випили ще, і їм було хороше сидіти під тією напіврозваленою стіною, а тим часом сонце заходило, тінь довшала, аж поки раптом, самі того не помітивши, вони опинились у темряві, і тепер тепло було тільки в них усередині.
— Невже ви справді сподіваєтесь, отче, що католицизм одного чудового дня приведе людей до щасливого майбутнього?
— Ну звісно, що сподіваюсь.
— Як і приведе, то хіба що по смерті.
— А ви сподіваєтесь, що комунізм — я маю на увазі справжній комунізм, про який говорив ваш пророк Маркс, — узагалі колись настане, бодай у Росії?
— Так, отче, сподіваюсь, дуже сподіваюсь. Але як по правді, то часом… кажу вам це тільки тому, що у вас як у священика язик на припоні, а мого розв’язало вино… отож часом мене бере розпач.
— Ну, що таке розпач, я розумію. Мені він теж знайомий, Санчо. Але, звісно, не безнадійний розпач.
— Мій також не безнадійний, отче. А то б я не сидів оце тут, поряд з вами.
— А, де б ви були?
— Лежав би в несвяченій землі. Разом з іншими самогубцями.
— Тоді випиймо за надію, — сказав отець Кіхот і підніс свою склянку.
Вони випили.
Аж дивно, як швидко порожніє пляшка, коли люди сперечаються без зловорожості. Останні кілька крапель мер вилив на землю.
— Богам, — мовив він. — Завважте, я сказав — богам, а не Богові. Боги люблять випити, це тільки ваш Бог-самітник, я певен, непитущий.
— Ви ж знаєте, що це не так, Санчо. Ви вчились у Саламанці. І добре знаєте, що Господь Бог щоранку й щовечора під час меси перетворюється на вино. У кожному разі я в це вірю, та й ви, мабуть, колись вірили.
— Тоді випиймо ще і ще вина, коли вже навіть ваш Бог його схвалює. Та й, правду сказати, це ламанчське куди краще за церковне вино. Де ж я подів штопор?
— Ви на ньому сидите. І не говоріть так зневажливо про церковне вино. Не знаю, яке купуватиме отець Еррера, але я вживаю на церковні потреби добірне ламанчське. Звісно, якщо папа дозволить причастя обох видів, мені доведеться купувати щось дешевше, але, думаю, він зважить на бідність священицтва. Он нашого пекаря завжди пече згага. Він ладен вижлуктити й цілу чашу.
— Випиймо ще по скляночці, отче. Знову за надію.
— За надію, Санчо. — І вони цокнулися склянками.
Вечірня прохолода почала обертатися холодом, але вино ще гріло їх, і отець Кіхот не почував найменшого бажання поспішати до нелюбого йому міста й дихати вихлопними газами ваговозів, що й далі тяглися по шосе безперервною низкою фар.
— Ваша склянка порожня, отче.
— Дякую, ще крапелиночку. Ви добрий чоловік, Санчо. Якщо пам’ять не зраджує мені, наші з вами предки не раз отаборялися на ніч просто під деревами. І хоч тут дерев немає, зате є оцей замковий мур. Уранці ми зажадаємо, щоб нас впустили досередини, а тим часом… Дайте-но мені ще трохи сиру.
— Я щасливий спочити під великим символом — серпом і молотом.
— Вам не здається, що в Росії досить-таки занедбали бідолашний серп, а то чого б їм купувати стільки пшениці в американців?