— Не журіться, отче. Все це легко поправити. Зараз ми викинемо цю півлітрівку й забудемо про неї, а натомість я принесу з машини велику й повну пляшку.
— Я й так випив більше, ніж мені належало. Якби не пив стільки, то ніколи, ніколи не припустився б такої помилки. Немає тяжчого гріха, ніж погрішити проти Святого Духа.
— Забудьте про це. Зараз ми все поправимо.
Отак вийшло, що вони випили ще одну пляшку. Отець Кіхот заспокоївся й був зворушений співчуттям свого супутника. Хоч ламанчське вино й легке, проте обидва визнали за розумніше простягтися там-таки на траві й поспати до ранку, а коли зійшло сонце, отець Кіхот уже з посмішкою згадував про свою вчорашню скруху. Хіба ж то гріх — невеличка забудькуватість і ненавмисна обмовка. В усьому було винне ламанчське вино, що зрештою виявилось не таким-то й легким, як вони гадали.
Коли вони вирушили далі, отець Кіхот сказав:
— Учора ввечері я повівся трохи нерозумно, Санчо.
— Як на мене, ви говорили дуже добре.
— Сподіваюся, ви дещо зрозуміли з моїх пояснень про Трійцю?
— Зрозуміти зрозумів. Але не повірив.
— Тоді зробіть ласку, забудьте про оту півлітрівку. То була помилка, якої я не мав права припускатися.
— Я пам’ятатиму тільки про три великі пляшки, друже.
Розділ четвертий
Як Санчо, в свою чергу, дав нове тлумачення давньому віруванню
Хоч яке легке було вино, але, мабуть, оті три з половиною пляшки й спричинилися до того, що наступного дня отець Кіхот і Санчо деякий час їхали мовчки. Нарешті Санчо зауважив:
— Треба добряче пообідати, і нам одразу полегшає.
— Ох, бідолашна Тереса, — сказав отець Кіхот. — Сподіваюсь, отець Еррера оцінить її відбивні.
— А чим вони такі чудові, ті відбивні?
Отець Кіхот не відповів. Він уберіг цю таємницю від єпископа Мотопського, то, певна річ, убереже її і від мера.
Дорога повертала вбік. Але Росінант замість того, щоб сповільнити швидкість, не знати чому наддав уперед і просто за поворотом мало не задавив вівцю. Всю дорогу попереду заполонила отара. Здавалося, то хвилюється розколошкане, вкрите пінистими баранцями море.
— Цілком можете ще трохи поспати, — сказав мер. — Нам крізь це товписько нізащо не пробитися.
Звідкись вискочила вівчарка й почала заганяти до отари заблудлу вівцю.
— Ну й дурні ж тварини! — сердито вигукнув мер. — Я ніколи не міг зрозуміти, чому засновник вашої віри надумав прирівняти нас до них. «Паси вівці Мої!» А втім, мабуть, як і всі добрі люди, він був циніком. Мовляв, паси добре, щоб набирати м’яса, а тоді їх можна буде з’їсти. «Господь — то мій Пастир». Та коли ми вівці, то чому, ради всіх святих, маємо довірятися нашому пастиреві? Ну гаразд, він боронитиме нас від вовків, але ж тільки для того, щоб потім віддати різникові.
Отець Кіхот дістав з кишені требника й демонстративно поринув у читання, але натрапив на таке нудне й пустопорожнє місце, що ніяк не міг відгородитися від мерових слів, хоч вони й дошкуляли йому.
— І він очевидячки віддавав перевагу вівцям перед козами, — не вгавав мер. — Як це безглуздо й сентиментально! Коза в господарстві нічим не поступається вівці, а на додачу має й деякі стійкості корови. Вівця дає вовну — чудово, але ж коза дає людині на пожиток ще й шкіру. Вівця дає баранину, але особисто я волів би їсти козятину. До того ж коза, як і корова, дає молоко та сир. А овечий сир до смаку лише французам.
Отець Кіхот звів очі й побачив, що дорога нарешті вільна. Він сховав требник і знову скерував Росінанта вперед.
— Людина без віри не може образити Бога, — сказав він радше до самого себе, ніж до мера. Але про себе подумав: «А й справді, чому саме вівці? Чому Господь у великій своїй мудрості обрав за символ вівцю?» То було питання, на яке не давав відповіді жоден із давніх богословів, чиї праці він тримав на своїх книжкових полицях у Тобосо, навіть святий Франціск Сальський, такий обізнаний щодо слона, й яструба, й павука, й бджоли, й куріпки. Звісна річ, не порушував це питання у своєму “Catecismo de la Doctrina Cristiana”[9] і превелебний Антоніо Кларет, колишній архієпископ міста Сантьяго-де-Куба, — його отець Кіхот читав ще в дитинстві, — хоч, як йому пригадувалось, там на одному з малюнків був пастух з отарою овець. І без будь-якого зв’язку з попереднім він промовив — Овець дуже люблять діти.
— І кіз так само, — сказав мер. — Хіба не пам’ятаєте, як ми малими катались у візках, запряжених козами? А де тепер усі ті кози? Приречені вічно горіти в пеклі?.. — Він поглянув на годинник. — Я пропоную, перш ніж іти купувати вам лілові шкарпетки, добряче пообідати у Ботіна.