— І процвиндрює ту спадщину на гульню та розпусту, — докинув отець Кіхот.
— Ну, це ж офіційна версія. А я маю свою: юнакові так остогид світ багатіїв, у якому він зростав, що він волів якнайшвидше позбутися своїх статків — можливо, навіть просто пороздавав їх і за прикладом Толстого пристав до селянства.
— Але ж він повернувся додому.
— Атож, забракло духу. Він почувався дуже самотнім у тій господі, де доглядав свиней. Адже там не було партійного осередку, куди він міг би звернутися по допомогу. Та й «Капітал» ще не був написаний, отож йому не випадало знайти своє місце у класовій боротьбі. То хіба ж дивно, що бідолашний хлопець на якийсь час був завагався?
— Тільки на якийсь час? Що дає вам підстави так думати?
— У вашій версії ця історія досить несподівано уривається, правда ж? І урвали її, поза всяким сумнівом, церковні цензори, може, навіть той-таки Матвій, збирач податків. Атож, сина радо зустріли вдома, все це так, і подали на стіл відгодоване теля, і кілька днів він, мабуть, почував себе щасливим, та потім душу йому знов починає гнітити ота задушлива атмосфера матеріального багатства, що погнала була його геть з дому. Батько всіляко намагається виявити свою любов до нього, але обстановка в домі така сама відворотна — підробка під стиль Людовіка П’ятнадцятого чи що там у них тоді вважали за взірець, — на стінах ті самі картини із зображенням розкішного життя, слуги надміру запопадливі, їжа надто вишукана, і все те обурює сина ще дужче, ніж раніш, і він уже з тугою згадує товаришів, разом з якими доглядав свиней у вбогій господі.
— Ви ж, здається, казали, що там не було партійного осередку і він почував себе дуже самотнім.
— Атож, я трохи перебільшив. Одного товариша він таки мав, і йому запам’яталися слова того бородатого старого селянина, що допомагав носити пійло свиням; отож тепер він часто думав про них — про ті слова, не про свиней, — лежачи в своєму пишному ліжку, тим часом як усі його кістки тужили за твердою долівкою в отій хатині. Та й, зрештою, три тисячі верблюдів цілком досить, щоб спричинити бунт у душі чутливої людини.
— Ви маєте багатющу уяву, Санчо, навіть коли тверезий. То що ж таке важливе сказав йому той старий селянин?
— Він сказав, що кожна держава, де існує приватна власність на землю та засоби виробництва й де панує капітал, хоч би якою демократичною вона себе вважала, — це держава капіталістична, механізм, який винайшли і використовують капіталісти, щоб тримати в покорі робітничий клас.
— Ваша оповідь стала чи не така сама нудна, як мій требник.
— Нудна? Ви називаєте це нудним? Я наводжу вам слова самого Леніна! Невже ви не розумієте, що той старий селянин — а я бачу його з баками й бородою, як ото в Карла Маркса, — заклав у свідомість Блудного сина першу думку про класову боротьбу?
— І як той поводиться далі?
— Утративши за тиждень останні ілюзії, він на світанку — червоний світанок! — знов іде з дому до тих свиней та бородатого старого селянина, тепер уже з твердим наміром прилучитися до боротьби пролетаріату. Бородатий бачить юнака ще здаля, вибігає назустріч, обіймає і цілує його, а Блудний син каже: «Батьку, я согрішив, я не гідний зватися твоїм сином».
— Кінець здається мені знайомим, — зауважив отець Кіхот. — І я радий, що ви залишили в своїй історії свиней.
— До речі, про свиней. Чи не могли б ви їхати трохи швидше? Здається мені, ми не перевищуємо тридцяти кілометрів на годину.
— Це улюблена швидкість Росінанта. Він дуже старий, і в такі літа йому не можна перенапружуватись.
— Нас випереджають усі кому не ліньки.
— Яке це має значення? Його предок ніколи й тридцяти кілометрів на годину не сягав.
— А ваш предок ніколи не мандрував далі Барселони.
— То й що? Він справді не віддалявся від Ламанчі, зате в думках своїх вирушав у дуже далекі мандри. Так само й Санчо.
— Про думки свої не скажу, а от шлунок мій почуває себе так, наче ми вже добрий тиждень у дорозі. Ковбаски й сир здаються тепер далеким спомином.
Аж десь на початку третьої вони піднялися сходами до ресторану Ботіна. Санчо замовив дві порції молочного поросяти й пляшку червоного вина «Маркіз де Мур’єта».
— Дивуюся, що ви так шануєте аристократію, — зауважив отець Кіхот.
— Задля блага партії можна тимчасово потерпіти і її, так само як і священика.