— Навіть священика?
— Так. Один безперечний авторитет, чиє ім’я ми не називатимемо, — і мер швидко повів поглядом по столиках обабіч, — писав, що атеїстична пропаганда за певних обставин може бути не тільки непотрібна, але й шкідлива.
— Невже Ленін справді таке написав?
— Так, так, авжеж, але краще не згадувати тут це ім’я, отче. Хто знає… Я ж казав вам, які люди сюди вчащали за часів нашого незабутнього вождя. А леопард своїх плям не міняє.
— Тоді навіщо ви привели мене сюди?
— Бо тут найкраще готують молочних поросят. До того ж ваш комір певною мірою захищає вас. А ще надійніший захист ви матимете, коли вберетеся в лілові шкарпетки та ліловий…
Мову йому урвало подане на стіл молочне порося, і якийсь час обидва не мали змоги говорити, лише обмінювалися знаками, що їх навряд чи витлумачив би хибно хоч який поліційний таємний агент, — приміром, рвучко підносили вгору виделки на честь «Маркіза де Мур’єти».
Нарешті мер удоволено зітхнув.
— Ви їли колись краще молочне порося?
— Я взагалі зроду не їв молочного поросяти, — трохи засоромлено відповів отець Кіхот.
— А що ж ви їсте вдома?
— Здебільшого відбивну… Я ж вам казав, Тереса готує дуже добрі відбивні.
— Наш різник — реакціонер і взагалі безчесна людина.
— А проте відбивні з конятини в нього чудові. — Перш ніж отець Кіхот похопився, заборонене слово таки злетіло з язика.
Мабуть, тільки завдяки вину отець Кіхот знайшов у собі силу вчинити опір мерові, коли той надумав найняти своїм коштом номери в готелі «Палас». Отцеві Кіхоту досить було одного погляду на осяйний велелюдний вестибюль.
— Як можете ви, комуніст…
— Партія ніколи не забороняла нам послуговуватися буржуазними вигодами, поки вони існують. Та й де ж, як не тут, найкраще вивчати наших супротивників. До того ж, скільки я можу судити, цей «Палас» не йде ні в яке порівняння з отим новим готелем, що його споруджено в Москві на Красній площі. Зрештою, комунізм не має нічого проти комфорту, навіть і проти того, що можна назвати розкошами, коли вони служать трудящому люду. А втім, якщо ви волієте обходитись без елементарних вигод і умертвляти свою плоть…
— Навпаки, я обома руками за комфорт, але тут він не дасть мені втіхи. Комфорт — це душевний стан.
Вони поїхали навмання шукати біднішого кварталу. Раптом Росінант зупинився, і вже ніщо не могло зрушити його з місця. Трохи далі на вулиці, кроків за двадцять від них, виднілася вивіска “Albergue”[10], а під нею — облуплені двері.
— Росінантові видніше, — сказав отець Кіхот. — Отут ми й заночуємо.
— Але ж яке воно все неохайне, — спробував заперечити мер.
— Як видно, тут живуть дуже бідні люди. Отож, я певен, вони будуть нам раді. Їм потрібні пожильці. А в тому вашому «Паласі» ми нікому не потрібні.
У вузькому коридорі їх зустріла стара жінка і вражено втупила в них очі. Хоч ніде не видно було ознак інших пожильців, стара сказала, що вільна лише одна кімната, але там двоє ліжок.
— Ну, а ванна хоч є?
Ні, ванни немає, відказала вона, одначе поверхом вище є душ, а в самій кімнаті, яку вони ділитимуть, умивальник з холодною водою.
— Гаразд, ми згодні, — сказав отець Кіхот.
— Ви з глузду з’їхали, — дорікнув йому мер, коли вони лишилися самі в кімнаті, що, як мусив визнати отець Кіхот, мала досить непривабливий вигляд. — Ми приїхали до Мадріда, де є десятки добрих недорогих готелів, а ви запхали нас у неподобну брудну нічліжку.
— Росінант стомився.
— Буде ще добре, як нам тут не переріжуть горлянки.
— Ні, ні, ця стара — людина чесна, я знаю.
— Звідки ви це знаєте?
— Бачу по її очах.
Мер у розпачі здійняв руки дороги.
— Після всього того добрячого вина, — сказав отець Кіхот, — нам чудово слатиметься хоч де.
— Щодо мене, то я й очей не склеплю.
— Вона ж із ваших.
— Про що ви, в біса, кажете?!
— Ну, з бідарів. — І квапливо додав: — Вони, звісно, й мої теж.
Отець Кіхот відчув велику полегкість, коли побачив, що мер улігся на ліжко вдягнений (той боявся, що роздягненого його легше буде зарізати), бо сам не звик роздягатися при сторонніх, а поки зовсім споночіє, може, щось і станеться — щось таке, що допоможе йому уникнути ніякового становища. Він лежав горілиць, дослухаючись до нявчання кота на даху. Може, подумав він, мер забуде про оті лілові шкарпетки; а тоді поринув у мрії про те, як вони вдвох їхатимуть усе далі й далі, і як міцнітиме їхня приязнь і поглиблюватиметься порозуміння, і як вони зрештою досягнуть примирення навіть між їхніми, здавалося б, несумісними вірами. А може, подумав він перед тим, як остаточно заснути, мер не так-то й помиляється щодо Блудного сина… щодо отого щасливого кінця, радісної зустрічі вдома, вгодованого теляти… Закінчення притчі видавалося й отцеві Кіхоту трохи неправдоподібним.