— Не гідний я зватися твоїм монсеньйором… — пробурмотів він, поринаючи в сон.
Збудив його мер. Отець Кіхот не впізнав його в надвечірньому присмерку й із цікавістю, але без страху запитав:
— Ви хто?
— Санчо, — відказав мер. — І нам час іти купувати обладунок.
— Обладунок?
— Вас же посвячено в рицарі. Отож маємо підшукати вам меча, остроги, шолом… хай би то був навіть цирульницький тазок.
— Цирульницький тазок?..
— Поки ви три години спочивали, я очей не склепив, щоб нас не зарізали. А вночі буде ваша черга чатувати в цій брудній обителі, куди ми втрапили з вашої ласки. В обладунку й з мечем, монсеньйоре.
— «Монсеньйоре»?..
— Ну, ви таки добряче спали!
— Мені наснився сон… моторошний сон.
— Ніби вам перерізали горлянку?
— Ні-ні. Ще гірший…
— Ну годі. Вставайте. Ми маємо знайти вам лілові шкарпетки.
Отець Кіхот не заперечував. Його ще мучив болісний спомин про той сон. Вони спустилися темними сходами і вийшли на темну вулицю. Коли проминали стару в коридорі, та зиркнула на них з неприхованим жахом. Чи, може, їй також наснився моторошний сон?
— Не подобається вона мені, — сказав Санчо.
— А їй начебто не подобаємося ми.
— Треба зловити таксі.
— Спершу спробуймо зрушити Росінанта, — запропонував отець Кіхот.
Він лише тричі натис на стартер, і мотор ожив.
— Ось бачите, — сказав отець Кіхот, — нічого страшного не сталось. Він просто втомився, та й годі. Я ж знаю свого Росінанта. То куди ми їдемо?
— Не знаю. Я думав, знаєте ви.
— Що я знаю?
— Якогось духівницького кравця.
— Звідки мені знати?
— Ну, ви священик. І носите сутану. Не в Тобосо ж ви її купили.
— Їй уже майже сорок років, Санчо.
— Якщо вас і ваших лілових шкарпеток вистачить ще на стільки ж, то ви не встигнете їх зносити, як вам перейде за сто.
— Навіщо мені купувати ті шкарпетки?
— На дорогах Іспанії і досі пильнують, отче. Сидячи в своєму Тобосо, ви й гадки не маєте, що по всіх іспанських дорогах бродить привид Франко. Отож ваші шкарпетки будуть нам за охоронців. Жандарми поважають лілові шкарпетки.
— Але де ми їх купимо? — Отець Кіхот спинив машину. — Я не стану марно ганяти Росінанта.
— Почекайте хвилиночку тут. Я знайду таксі й попрошу водія показати нам дорогу.
— Ми занадто розкошуємо, Санчо. Чого вартий тільки ваш намір оселитись у «Паласі»!
— Гроші поки що не становлять для нас нагальної проблеми.
— Тобосо — містечко невелике, і я ніколи не чув, щоб тамтешнім мерам платили грубі гроші.
— Тобосо невелике, зате партія наша велика. До того ж вона тепер узаконена. Отож її активні члени мають право на деякі привілеї — задля блага самої партії.
— Тоді чому ж ви потребуєте охорони у вигляді моїх шкарпеток?
Та це запитання опізнилося. Мер був уже далеко, і отець Кіхот залишився наодинці з кошмаром, що й досі не давав йому спокою. Є такі сни, які не йдуть нам з думки навіть серед білого дня: чи був то тільки сон, чи ява — хоч яка незбагненна, але ява; чи все те тобі привиділося, чи якимсь дивовижним чином сталося насправді?..
Тим часом мер відчинив дверці зі свого боку й сказав:
— Їдьте слідом за отим таксі. Водій запевняє, що відвезе нас до найкращого поза Римом салону церковного вбрання. Його відвідують і папський нунцій, і архієпископ.
Коли вони приїхали, отець Кіхот дістав нагоду пересвідчитись у правдивості тих слів. Йому аж серце впало від першого ж погляду на вишуканий салон та вдягненого в ретельно відпрасований темний костюм продавця, що зустрів їх із зверхньою чемністю високої духовної особи. Отець Кіхот подумав, що цей чоловік напевне належить до “Opus Dei”[11] — клубу войовничих інтелектуалів-католиків, що їм він не міг нічим дорікнути, але не міг і довіряти. Він-бо був провінціал, а вони — жителі великих міст.
— Монсеньйорові потрібні лілові шкарпетки, — сказав мер.
— До ваших послуг, монсеньйоре. Пройдіть, будь ласка, сюди.
— Я хотів знати, — прошепотів мер, поки вони йшли за продавцем, — чи спитають у вас якісь документи.
Продавець, наче диякон, що готує вівтар до меси, виклав на прилавок цілий розмай лілових шкарпеток.
11
«Діло Боже»