— Невже ви хотіли б жити в цілковито раціональному світі? — спитав отець Кіхот. — Який би то був нудний світ!
— Вашими устами говорить ваш предок.
— Погляньте на оту гільйотину наверсі гори… чи то шибеницю, коли хочете.
— Я бачу хрест.
— А воно ж якоюсь мірою те саме, хіба не так? Де це ми, Санчо?
— В Долині Полеглих, отче. Ваш друг Франко замислив, щоб його тут поховали, наче фараона. І більш як тисячу в’язнів примусили довбати для нього печеру в цій горі.
— Атож, я пригадую, а потім їм подарували волю.
— Для сотень із них то була воля смерті. Ви прокажете тут молитву, отче?
— Ну звісно. А хіба що? Навіть якби це була могила Іуди… чи Сталіна… я б однаково помолився.
Сплативши шістдесят песет, вони залишили машину на стоянці й рушили до входу. Яка велика кам’яна брила була б потрібна, подумав отець Кіхот, щоб закрити вхід до цього гігантського склепу. При вході до печери були металеві грати, прикрашені статуями сорока іспанських святих, далі відкривалася зала завбільшки з соборний неф, стіни якої були завішані гобеленами, судячи з вигляду, шістнадцятого століття.
— Генералісимус побажав, щоб його охороняла ціла бригада святих, — зауважив мер.
Зала була така величезна, що постаті відвідувачів здавались іграшковими, голоси їхні ледь шелестіли, а до вівтаря під високим склепінням у дальшому кінці зали було йти та йти.
— Чудове досягнення інженерної думки, — сказав мер, — як ото піраміди. І створити його можна було тільки рабською працею.
— Так само, як у ваших сибірських таборах.
— Російські в’язні принаймні працювали задля майбутнього свого рідного краю. А все оце робилося задля слави однієї людини.
Вони повільно йшли до вівтаря повз ряди каплиць обабіч. Ніхто в цій пишно оздобленій залі не вважав за потрібне притишувати голос, а проте й голосні розмови звучали серед безмірного обсягу наче тихий шепіт. Важко було повірити, що йдеш у надрах гори.
— Як я розумію, — сказав отець Кіхот, — цю споруду було замислено як храм примирення й поминання всіх полеглих і з того, й з того боку.
По один бік од вівтаря була могила Франко, по другий — Хосе Антоніо де Рівери, засновника фаланги[16].
— Ви не знайдете тут жодної таблички в пам’ять полеглих республіканців, — відказав мер.
Вони мовчки пройшли всю довгу дорогу назад і, перш ніж вийти, востаннє озирнулися.
— Трохи скидається на вестибюль у готелі «Палас», — зауважив мер, — але, звісно, тут набагато грандіозніше і не так велелюдно. Та й гобелени ці «Паласу» не по кишені. А ото в кінці — наче коктейль-бар, бракує тільки бармена, щоб приготував питво. У них тут фірмовий коктейль — із червоного вина, і подають його з вафельними тістечками. Ви мовчите, монсеньйоре. А це ж напевне справило на вас враження. Чи щось не так?
— Я молився, ото й тільки, — відповів отець Кіхот.
— За генералісимуса, похованого серед цієї пишноти?
— Так. І за вас, і за себе. — А тоді додав: — І за мою церкву.
Перед тим, як увімкнути мотор, отець Кіхот перехрестився. Він і сам не зміг би сказати навіщо — аби вберегти себе від небезпеки в дорозі чи від поспішних висновків. А може, то була просто нервова реакція.
Мер сказав:
— Здається мені, за нами хвіст. — Він перехилився через отця Кіхота й подививсь у дзеркало заднього огляду. — Всі нас випереджають, крім однієї машини.
— Навіщо б то комусь за нами стежити?
— Хто знає? Я ж просив вас надіти свій ліловий слинявчик.
— Я надів шкарпетки.
— Цього не досить.
— Куди ми тепер їдемо?
— З вашою швидкістю до Саламанки нам завидна не дістатися. Заночуймо краще в Авілі. — І далі дивлячись у дзеркало заднього огляду, мер додав: — Ну, нарешті випереджає…
Повз них з великою швидкістю пронеслася машина.
— Ось бачите, Санчо, ми їх зовсім не цікавили.
— То був джип. Жандармерія.
— Нехай і так, до нас їм байдуже.
— І все ж таки краще б ви були в нагруднику, — сказав мер. — Шкарпеток ваших усе одно не видно.
Вони спинилися край дороги підобідати і, посідавши на пожухлу траву, докінчили рештки ковбаси. Вона вже трохи присохла, та й ламанчське вино чомусь стало вже далеко не таке смачне.
— До речі, про ковбасу, — сказав мер. — Я оце згадав, що в Авілі ви зможете побачити, як захочете, безіменний палець святої Терези, а в Альба-де-Тормесі під Саламанкою — і цілу її руку. Здається, ту руку вже повернули тамтешньому монастирю, бо перед тим вона якийсь час була в генералісимуса. Кажуть, він тримав її — звісно, з належною шанобою — на своєму письмовому столі. А в Авілі збереглася сповідальня, де свята Тереза не раз вела розмови з Хуаном де ла Крусом. Великий був поет, отож не станемо заперечувати його приналежності до святих. Коли я вчився у Саламанці, то часто їздив до Авіли. І знаєте, й сам досить шанобливо дивився на той безіменний палець, хоч головною принадою там була для мене одна дуже гарна дівчина — дочка авільського аптекаря.