— Та це ж усього лише смужка целулоїду. Від нього анітрохи не жарко, а надто як порівняти з тим, що понадягнено на жандармах. Ось ви надіньте його, і самі побачите.
— Ну що ж, спробую. Ану дайте. Якщо я правильно пам’ятаю, справжній Санчо став правителем острова, а я з вашою допомогою стану правителем душ. Як отець Йоне. — Мер приміряв комір. — Таки ваша правда. Начебто не жарко. Трохи тисне, ото й тільки. Мені б він натер шию. Дивна річ, отче: без коміра я б ніколи не розпізнав у вас священика, а тим паче монсеньйора.
— Коли б економка забрала в Дон Кіхота спис і примусила його зняти обладунок, ви б ніколи не розпізнали в ньому мандрівного рицаря. А тільки схибнутого старого чоловіка. Віддайте мій комір, Санчо.
— Дозвольте, я ще трохи побуду правителем. Може, в цьому комірі мені навіть випаде почути одну-дві сповіді.
Отець Кіхот простяг був руку, щоб забрати свій комір, та в цю мить поряд озвався владний голос:
— Ваші документи!
То був жандарм. Як видно, він залишив свій джип за поворотом дороги і підійшов до них пішки. Чолов’яга він був опасистий і весь спітнів — чи то від ходи, чи то з остраху, бо пальці його неспокійно ворушилися на кобурі. Може, боявся, що перед ним баскські терористи.
— Мій гаман у машині, — сказав отець Кіхот.
— Підемо по нього разом. А ваш документ, отче? — звернувся жандарм до Санчо.
Санчо сягнув рукою до нагрудної кишені, де лежало посвідчення.
— А що за важкий предмет в оцій вашій кишені?
Поки Санчо видобував з кишені невеличку зелену книжку з написом «Теологія моралі», жандармова рука лежала на руків’ї револьвера.
— Це не заборонена книжка, начальнику.
— А я й не казав, що заборонена, отче.
— Я не «отче», начальнику.
— Чому ж ви носите цей комір?
— Я позичив його на хвилинку в мого друга. Ось погляньте, він навіть не пристебнутий. Просто накинутий. А мій друг — монсеньйор.
— Монсеньйор?
— Так, погляньте лишень на його шкарпетки.
Жандарм подивився на лілові шкарпетки й спитав отця Кіхота:
— То це ваша книжка? І комір ваш?
— Так, — відповів отець Кіхот.
— Ви позичили їх цьому чоловікові?
— Так. Розумієте, мені стало жарко, і я…
Жандарм дав йому знак іти до машини.
Отець Кіхот висунув шухлядку збоку від керма. І в першу мить не побачив свого посвідчення. Жандарм гучно сапав позаду. Нарешті отець Кіхот помітив, що, мабуть, від тяжких зітхань стомленого Росінанта посвідчення зсунулось і потрапило між червоні палітурки книжки, яку поклав туди мер. Отець Кіхот витяг книжку. На ній великими літерами стояло прізвище автора: ЛЕНІН.
— Ленін! — вигукнув жандарм. — Це ваша книжка?
— Ні, ні. Моя ота — «Теологія моралі».
— А машина ваша?
— Так.
— Але книжка не ваша?
— Книжка — оцього мого друга.
— Чоловіка, якому ви позичили свій комір?
— Цілком слушно.
Мер уже й собі підійшов до машини. Від його голосу жандарм аж підскочив. Було очевидно, що з нервами в цього чолов’яги не дуже гаразд.
— Тепер навіть Леніна не заборонено читати, начальнику. А це його ранні праці — статті про Маркса й Енгельса. Написані переважно в добропристойному місті Цюріху. Можна сказати, така собі бомба сповільненої дії, змайстрована в місті банкірів.
— Бомба сповільненої дії! — вигукнув жандарм.
— Я кажу фігурально.
Жандарм обережно поклав книжку на сидіння і трохи відступив від машини. Тоді обернувся до отця Кіхота.
— У вашому посвідченні не сказано, що ви монсеньйор.
— Він мандрує інкогніто, — втрутився мер.
— Інкогніто? Чому інкогніто?
— Із великої скромності, що часто трапляється серед святих людей.
— Звідки ви їдете?
— Він молився на могилі генералісимуса.
— Це правда?
— Власне, так, я проказав там одну-дві молитви.
Жандарм знову прискіпливо оглянув його посвідчення. Він вочевидь трохи заспокоївся.
— Не одну-дві, а з десяток молитов, — сказав мер. — Однієї-двох було б не досить.
— Як це розуміти — не досить?
— Бог може бути тугий на вухо. Сам я невіруючий, але, як я розумію, саме через те по генералісимусу було відправлено стільки мес. Коли молишся за таку людину, треба добре кричати, щоб тебе почули.
— З дивними людьми ви водитеся, — сказав жандарм отцю Кіхотові.
— О, ви не зважайте на те, що він каже. Душею він чоловік добрий.
— А тепер куди ви їдете?