Мер озвався перший.
— Монсеньйор хоче проказати ще одну молитву за генералісимуса перед безіменним пальцем святої Терези. Ви ж знаєте, цей палець зберігається в монастирі під Авілою. Монсеньйор не шкодує зусиль задля генералісимуса.
— Ви забагато говорите. У вашому посвідченні сказано, що ви мер Тобосо.
— Був мером, але втратив цей пост. А монсеньйора, навпаки, підвищили.
— Де ви спинялися минулої ночі?
— У Мадріді.
— Де саме? В якому готелі?
Отець Кіхот безпорадно поглянув на мера, тоді сказав:
— У такому собі невеличкому готельчику… я не пригадую назви…
— На якій вулиці?
— В готелі «Палас», — рішуче втрутився мер.
— То аж ніяк не готельчик.
— Усі розміри відносні, — сказав мер. — «Палас» зовсім маленький готельчик, як порівняти його з гробницею генералісимуса.
Запала ніякова мовчанка — певне, в цю хвилину над ними пролетів ангел. Нарешті жандарм звелів:
— Залишайтеся тут, поки я повернуся. Якщо спробуєте зрушити з місця машину, вам же буде гірше.
— Що він хоче цим сказати? Як мені буде гірше?
— Гадаю, він погрожує застрелити нас, якщо ми зрушимо з місця.
— То стіймо тут.
— А ми й стоїмо.
— Чому ви сказали йому неправду про готель?
— Вагання тільки ускладнило б наше становище.
— Але ж вони можуть перевірити готельні картки.
— Навряд чи вони стануть морочитись, до того ж на це потрібен час.
— Як на мене, — сказав отець Кіхот, — ситуація просто незбагненна. За всі роки мого життя в Тобосо я не…
— Та й ваш предок натрапив на вітряки тільки тоді, коли виїхав із свого селища. Он погляньте. Наше завдання куди легше: нам доведеться протистояти не тридцятьом чи сорока вітрякам, а всього двом.
Гладкий жандарм, що повертався до них з товаришем, і справді скидався на вітряк: так він вимахував руками, розповідаючи тому другому про дивні суперечності, з якими він зіткнувся. Легкий пополудневий вітрець доносив окремі його слова: «монсеньйор», «Ленін», «лілові шкарпетки»…
Другий жандарм був дуже худий і рішучий.
— Відчиніть багажник.
Він застромив руку в дорожню сумку отця Кіхота й видобув звідти ліловий нагрудник.
— Чому ви його не носите?
— Він надто впадає у вічі, — відповів отець Кіхот.
— А ви боїтеся впадати у вічі?
— Не те що боюся…
Але худий жандарм уже зазирав у машину крізь задню шибу.
— Що там у коробках?
— Ламанчське вино.
— Схоже, ви добряче запаслися.
— Атож, справді. Якщо ви не проти… по пляшечці…
— Запиши, — сказав худий жандарм товаришеві. — Так званий монсеньйор запропонував нам дві пляшки ламанчського вина. Ану дай я гляну на його посвідчення. Номер записав?
— Зараз запишу.
— Дозвольте, я гляну й на цю книжку. — Жандарм погортав збірник Ленінових статей. — Я бачу, ви уважно її вивчали, — мовив він. — Он скільки тут усяких позначок. Видано в Москві іспанською мовою… — І прочитав уголос: — «Збройна боротьба переслідує дві різні мети: по-перше, вона націлена на ліквідацію окремих осіб — як начальників, так і їхніх підлеглих — в армії і поліції…» То оце ви маєте на меті, монсеньйоре?.. Якщо ви й справді монсеньйор…
— Ця книжка не моя. Вона належить моєму другові.
— Дивні у вас друзі, монсеньйоре. Небезпечні друзі… — Худий жандарм замовк і поринув у задуму. Наче суддя, подумав отець Кіхот, що обмірковує вирок, перш ніж засудити обвинуваченого чи то до страти, чи то до довічного ув’язнення.
— Якби ви завдали собі клопоту й зателефонували моєму єпископові… — почав був отець Кіхот та й затнувсь на півслові: адже єпископ напевне згадає, як він необачно передав церковний збір товариству «In Vinculis».
— А номер машини ти записав? — запитав худий жандарм у гладкого.
— Так, так, звісно. Записав ще тоді на дорозі.
— То ви їдете до Авіли? А де ви там спинитесь?
Мер швидко відказав:
— У заїзді. Якщо будуть вільні кімнати.
— А ви наперед не замовили?
— Ми ж у відпустці, начальнику. Їдемо куди очі світять.
— Ну, а номер вашої машини в нас записано.
Худий жандарм повернувся й рушив геть, і гладкий подався за ним. Отець Кіхот подумав, що вони, отак ідучи, скидаються на двійко качок — одна вже готова до смаження, а другу ще слід відгодовувати. Вони дійшли до повороту дороги й зникли з очей — мабуть, там був їхній ставок.
— Почекаймо, доки вони поїдуть, — сказав мер.
— Що ми такого зробили, Санчо? Чому вони нас підозрюють?