— Ви ж розумієте, — відказав мер, — що далеко не кожен монсеньйор позичить комусь свій священицький комір…
— То я поїду за ними й усе поясню.
— Ні, ні, краще почекати тут. Вони також чекають. Хочуть побачити, чи ми справді поїдемо до Авіли.
— Тоді рушаймо до Авіли, аби показати їм, що ми таки їдемо туди.
— А я думаю, Авілу нам краще обминути.
— Чому?
— Вони уже встигнуть попередити тамтешніх жандармів.
— Про що? Ми ж нічим не завинили. Не робимо нікому зла.
— Ми робимо зло вже тим, що порушуємо їхній душевний спокій. Хай почекають, попонудяться. А нам, як на мене, не завадить відкоркувати ще пляшку вина.
Вони знову сіли серед розкиданих решток своєї трапези, і мер узявся відкорковувати пляшку.
— Якби я міг бодай на час зректися своєї глибокої невіри в Бога, то однаково не повірив би, що оті два жандарми з’явилися на світ з його волі, не кажучи вже про Гітлера та генералісимуса… а як хочеться, то й про Сталіна. Коли б їхнім бідолашним батькам було дозволено користуватися протизаплідними засобами…
— То був би великий гріх, Санчо. Вбити людську душу…
— Хіба сперма має душу? Коли чоловік злягається з жінкою, він убиває мільйон мільйонів сперматозоїдів — виживає тільки один. І то щастя для царства небесного, що їх так багато гине, бо інакше йому загрожувало б жахливе перенаселення.
— Але ж це суперечить законові природи, Санчо.
Корок вилетів із пляшки з гучним виляском — вино там було зовсім молоде.
— Я ніколи не міг збагнути, що то за такий закон природи, — сказав Санчо. — Який закон? Якої природи?
— Це закон, закладений у нас при народженні. І наше сумління підказує нам, коли ми цей закон порушуємо.
— Моє нічого мені не підказує. Чи, може, я ніколи цього не помічав. А хто придумав той закон?
— Господь Бог.
— Ну звісно, саме так ви й мали відповісти, але дозвольте, я поставлю запитання в інший спосіб. Хто з людей перший напоумив нас, що такий закон існує?
— Ще від найперших днів християнства…
— Ну-ну, монсеньйоре, не треба. Чи згадується якось про цей закон природи в апостола Павла?
— На жаль, Санчо, я вже не пам’ятаю, старий став, але я певен…
— Закон природи, як я його розумію, отче, полягає в тому, що котові властиве природне бажання вбити пташку чи мишу. І то добре для кота, а от для пташки чи миші — не дуже.
— Насмішка — не доказ, Санчо.
— Та ні, монсеньйоре, сумління як такого я не заперечую. Мені, скажімо, якийсь час було б кепсько на душі, коли б я вбив когось без достатньої на те причини, та, гадаю, коли б зачав небажане дитя, мені було б кепсько довіку.
— Ми маємо покладатися на Боже милосердя.
— Та він же не завжди милосердний! Приміром, в Африці, в Індії. Навіть у нашій країні — коли є діти, що животіють у злиднях, хворіють і навряд чи їм світить якась надія…
— Надія на вічне блаженство, — мовив отець Кіхот.
— Атож, або, згідно з ученням вашої церкви, й на вічні муки. Якщо життєві обставини штовхнуть людину, як ви кажете, на шлях зла.
Згадка про пекло враз замкнула вуста отцю Кіхотові. «Я вірю, вірю, — твердив він собі подумки, — я повинен вірити», — та водночас душу йому бентежила згадка про мовчанку, яку зберігав щодо пекла апостол Іоан, цілковиту мовчанку, подібну до мертвої тиші в осередді циклону. І чи не сам диявол шепнув йому про те, що в римлян, за свідченням святого Августіна, був бог на ім’я Ватікан — «бог дитячого плачу»?..
— Собі вина ви налили, — сказав отець Кіхот, — а мені — ні.
— То подайте вашу склянку. А чи не лишилося в нас сиру?
Отець Кіхот пошукав серед недоїдків.
— Може ж усе-таки людина стримати свій потяг.
— До сиру?
— Та ні. Я про сексуальний потяг.
— І оце — природне обмеження? Може, для вас і для папи воно й так, але для двох людей, що кохають одне одного, й живуть разом, і мало не голодують самі, не кажучи вже про те, щоб прогодувати малого ненажеру…
То була давня, як світ, суперечка, і отець Кіхот не знаходив переконливих доказів.
— Є ж якісь природні способи, — сказав він, як казав і сто разів перед тим, відчуваючи лише свою цілковиту безпорадність.
— А хто, крім теологів-моралістів, назве їх природними? В кожному місяці є стільки-то днів, коли безпечно злягатись, але перед тим треба поставити собі термометр і зміряти температуру. То який уже там буде потяг…
Отцю Кіхотові пригадалися слова з давньої книги, яку він ставив над усі інші, — з «Міста Божого» святого Августіна. «Порух іноді виникає супроти волі, а іноді, хоч його й жадаєш, не виникає зовсім, і тоді душа палає, а тіло клякне. У такий-то дивовижний спосіб хіть зраджує людину». Але то була не така надія, на яку можна покластися.