— Мабуть, ваш отець Йоне сказав би, що злягатися з дружиною після місячного, коли немає ніякої небезпеки, — це однаково що рукоблудити.
— Може б, і сказав, бідолаха.
Бідолаха? Атож, подумав отець Кіхот, зрештою, святий Августін писав про секс на підставі досвіду, а не умоглядних теорій: він сам був і грішний, і святий, і вже ніяк не теолог-мораліст, а поет і навіть гуморист. Як вони сміялися студентами з отих слів у його «Місті Божому»: «Є такі мастаки пускати вітри, що здається, ніби то вони співають». А що сказав би на це отець Йоне? Важко було уявити собі теолога-мораліста, що сидить на стільчаку, справляючи вранішню потребу.
— Дайте й мені шматочок сиру… — сказав отець Кіхот. — Слухайте, знову їде той джип.
Джип повільно проїхав повз них. Гладкий жандарм сидів за кермом, а худий пильно видивлявся на мера та отця Кіхота, так наче був натуралістом, що спостерігає двох рідкісних комах, яких має добре запам’ятати, і потім ретельно описати. Отець Кіхот був радий, що його священицький комір знову на ньому. І навіть трохи виставив ногу, щоб показати й лілові шкарпетки, хоч як він їх і ненавидів.
— Вітряки ми здолали, — сказав мер.
— Які вітряки?
— Ті жандарми повертають куди вітер дме. Вони були тут за генералісимуса. Є вони й тепер. А якщо до влади прийде моя партія — будуть і тоді, повернуть за вітром зі сходу.
— Може, рушаймо вже, вони ж поїхали?
— Ще зарано. Я хочу побачити, чи вони не вернуться.
— Якщо ви боїтесь, що вони подадуться за нами до Авіли, то куди нам тепер їхати?
— Мені жаль позбавляти вас нагоди побачити безіменний палець святої Тереси, але, гадаю, нам краще кермувати на Сеговію. А завтра відвідаємо в Саламанці ще святіше місце, ніж те, де ви сьогодні молилися.
До них долинули перші хвилі вечірнього холодку. Та мер не заспокоївся і пройшовсь до дороги; ніяких жандармів ніде не було.
— Ви ніколи не були закохані в жінку, отче? — спитав він.
— Ніколи. В тому розумінні, яке вкладаєте в це слово ви.
— І вас ніколи не спокушало…
— Ніколи.
— Дивно це і якось не по-людському.
— Нічого аж такого дивного й нелюдського в цьому немає, — відказав отець Кіхот. — Як і багато інших, я мав оберегу від спокуси. Це щось ніби заборона кровозмішення. Мало хто спокуситься порушити її.
— Згоден, але ж завжди є чимало альтернатив. Скажімо, сестра товариша.
— Я теж мав свою альтернативу.
— І хто ж вона була?
— Дівчина, яку звали Мартéн.
— То була ваша Дульсінея?
— Можна сказати й так, але жила вона дуже далеко від Тобосо. Та її листи однаково доходили до мене. Вони дуже втішали мене, коли ускладнювались мої взаємини з єпископом. Одного разу вона написала — і я згадую ті слова мало не щодня: «Перше, ніж нас спостигне смерть від меча, умрімо від уколів шпилькою».
— Ваш предок волів би померти від меча.
— А проте зрештою помер чи не від тієї-таки шпильки.
— Мартéн… Судячи з того, як ви вимовляєте це ім’я, вона була не іспанка?
— Ні, нормандка. Тільки не зрозумійте мене хибно. Вона померла за багато років до того, як я про неї дізнався і полюбив її. Може, ви й чули про неї, але під іншим ім’ям. Вона жила з Лізйо. Тамтешні кармелітки мали особливе покликання — молитися за священиків. Я сподіваюсь… я думаю… вона молиться й за мене.
— А, то ви говорите про оту святу Терезу… Мене завело в оману ім’я Мартен[18].
— Я радий, що є комуніст, який чув про неї.
— Ви ж знаєте, я не завжди був комуністом.
— Ну, так чи так, а справжній комуніст, мабуть, теж щось ніби священик, і в такому разі свята Тереза напевне молиться й за вас.
— Холоднувато стає. Рушаймо вже.
Якийсь час вони мовчки їхали дорогою назад. Джипа ніде не було видно. Вони поминули поворот на Авілу й рушили за дороговказом у напрямі Сеговії. Нарешті мер сказав:
— То отака ваша любовна історія, отче. Моя багато чим різниться, от хіба тільки жінка, яку я любив, також уже не живе.
— Хай упокоїть Господь її душу, — промовив отець Кіхот. Ця фраза злетіла в нього з язика машинально, але в мовчанці, що запала між ними по тому, він звернувся до душ у чистилищі: «Ви ближче до Бога, ніж я. То помоліться за нас обох».
Попереду вже височів величний римський акведук Сеговії, відкидаючи в світлі надвечірнього сонця довжелезну тінь.
Вони знайшли пристановище в невеличкому готелі недалеко від церкви святого Мартіна — знов майже те саме ім’я, яким отець Кіхот завжди називав подумки свою єдину любов. Так вона здавалась йому ближчою, ніж у шатах святої чи під зворушливим прізвиськом Квіточка. Часом він навіть звав її в своїх молитвах сеньйоритою Мартен, так наче прізвище могло легше пробитися крізь усі ті тисячі заклинань, звернених різними мовами до її гіпсових образів при світлі свічок.
18
Ідеться про сестру Терезу Мартен (1873–1897), черницю-кармелітку, канонізовану в 1925 р. як святу Терезу.