— Зовсім маленький, монсеньйоре, всього одна кімната. Не більше за оцю мою вітальню. Та й нема на що там дивитись, окрім автографів.
— Яких автографів?.. Можна ще скляночку малаги? Мене так довго пекло сонце в тій несправній машині, що тепер ніяк не втамую спрагу.
— Даруйте, монсеньйоре. Ось бачите, який я недолугий господар.
— Мені ще ніколи не траплявся музей автографів.
— Розумієте, багато років тому мер Тобосо взявся писати листи керівникам різних держав з проханням надіслати переклади із Сервантеса з їхніми власноручними підписами. Отак і утворилася досить багата колекція. Є там, звісно, автограф генерала Франко в розкішному, як на мене, іспанському виданні, а також Муссоліні й Гітлера — цей підписався так дрібненько, наче муха накаляла, — є й Черчілля, і Гінденбурга, і ще якогось там Рамсея Макдональда — здається, він був прем’єр-міністром Шотландії…
— Англії, отче…
В цю мить увійшла Тереса з відбивними, господар і гість сіли до столу, і єпископ проказав молитву.
Отець Кіхот налив вина і з тривогою спостерігав, як єпископ поклав до рота перший шматок відбивної і швидко запив його вином, — певно, щоб відбити неприємний присмак.
— Це звичайне собі вино, монсеньйоре, але ми тут дуже пишаємося своїм ламанчським.
— Вино цілком пристойне, — сказав єпископ, — а от відбивна… відбивна… — повторив він, не підводячи очей від тарілки.
Отець Кіхот приготувався до найгіршого.
— …а от відбивна… — уже втретє промовив єпископ, так наче шукав десь у закутках пам’яті спогадів про стародавні обряди й того слова, якого тоді вживали замість анафеми.
Тим часом Тереса стовбичила біля дверей, також чекаючи його присуду.
— …Ніколи ще, за жодним столом не куштував я… такого ніжного, такого запашного, такого — наважуся навіть на блюзнірство — божественного м’яса. Я хотів би щиро привітати вашу чудову економку.
— Ось де вона, монсеньйоре.
— Шановна добродійко, дозвольте потиснути вам руку. — І єпископ простяг до Тереси свою прикрашену перснем руку долонею донизу, ніби давав її не потиснути, а поцілувати.
Тереса квапливо позадкувала до кухні.
— Я щось не так сказав? — запитав єпископ.
— Ні, ні, монсеньйоре. Просто вона не звикла годувати єпископів.
— Обличчя в неї нелукаве й чесне. А в наш час навіть в Італії багато економок тільки й дивляться, як би одружити на собі господаря, і, на жаль, дуже часто так і виходить.
Тереса бігцем принесла сир і так само бігцем подалася геть.
— Скуштуєте нашого queso manchego[2], монсеньйоре?
— А до нього, може, й ще скляночку вина?
Отцю Кіхотові стало тепло й легко на душі. І тепер його поривало спитати монсеньйора про одну річ, про яку він ніколи не наважився б заїкнутися перед своїм єпископом. Та й, зрештою, римський єпископ стояв ближче до джерел віри, а те, що він залюбки з’їв відбивну з конятини, додало господареві сміливості. Не з доброго ж дива називав отець Кіхот свій «сеат-600» Росінантом, тож якщо спитати про машину як про коня, є більше надії дістати сприятливу відповідь.
— Монсеньйоре, — почав він, — є одне питання, яким я часто сушу собі голову і яке, мабуть, скоріше може виникнути в селянина, ніж у городянина. — Отець Кіхот трохи повагався, наче плавець перед тим, як стрибнути в холодну воду. — Як ви вважаєте: молитися за здоров’я коня — це блюзнірство?
— За здоров’я у земному житті — ні, — без вагання відказав єпископ. — Така молитва цілком припустима. Отці церкви учать нас, що Господь Бог призначив тварин для людей, отож довге життя коня на службі в людини не менш догідне Богові, ніж довге життя мого «мерседеса», який, на жаль, почав мене підводити. Одначе мушу визнати, що про чудеса з неживими предметами ніде не записано, а от щодо тварин маємо приклад ослиці, яка з ласки Божої стала у величезній пригоді Валаамові.
— Я думав не так про службу коня своєму господареві, як про можливість молитися за його благоденство… і навіть за те, щоб Господь послав йому легку смерть.
— Не бачу ніяких заперечень проти молитви за благоденство коня, бо це сприятиме тому, щоб він став слухняніший і краще служив господареві, — а от щодо легкої смерті для коня, то я не зовсім розумію, що ви маєте на думці. Легка смерть для людини означає кінець земного існування і обіцянку життя вічного. Можна молитися за земне життя коня, але не за вічне, бо це межувало б із блюзнірством. Щоправда, є в нашій церкві така течія, яка твердить, ніби й собака має, сказати б, зародкову душу, проте я особисто вважаю цей погляд сентиментальним і небезпечним. Не можна такими необачними умовиводами відчиняти непотрібні двері. Адже якщо собака має душу, то чому її не може мати носоріг чи кенгуру?