— Чи вірю я беззастережно? — перепитав Санчо. — Часом я й сам запитую себе про це. Дух мого вчителя не дає мені спокою. Буває, мені ввижається, ніби сиджу на його лекції і він читає нам із котроїсь своєї книжки. І я чую, як він говорить: «Притишений голос, голос сумніву, бринить у вухах віруючого. Хто знає? Чи могли б ми жити без цього сумніву?»
— Він таке написав?
— Еге ж.
Вони повернулися до Росінанта.
— Куди тепер, Санчо?
— На кладовище. Ви побачите, що його могила чимало різниться від могили генералісимуса.
Дорога до кладовища, розташованого на околиці міста, була нерівна й вибоїста — нелегка дорога для катафалка. Небіжчика добряче попотрусило б на шляху до місця вічного спочинку, думав отець Кіхот, чуючи, як стогне Росінант, коли він перемикає швидкість. Та, як невдовзі виявилося: все було заповнено гордовитими надгробками попередніх поколінь. Біля брами їм дали номерок — як ото в гардеробі музею чи ресторану, — і вони пішли попід довгою білою стіною з нішами для урн, аж поки досягли ніші номер 340.
— Як на мене, то це все-таки краще, ніж піраміда генералісимуса, — сказав Санчо. — Самому спокійніше спати в невеличкому ліжку.
Коли вони йшли назад до машини, Санчо спитав:
— Ви проказали молитву?
— Ну звісно.
— Ту саму, що й за генералісимуса?
— Є тільки одна молитва за померлих, хоч би хто вони були.
— Ви проказали б її і за Сталіна?
— Авжеж.
— І за Гітлера?
— Є різні ступені зла, Санчо, так само як і добра. Ми можемо пробувати розрізняти живих, але мертвих розрізнити годі. Вони всі однаково потребують наших молитов.
Розділ сьомий
Як монсеньйор Кіхот набував нових знань у Саламанці
Готель, у якому вони спинилися, стояв на вузенькій і непримітній бічній вулиці. Він здався отцеві Кіхоту тихим і гостинним. Певна річ, його знайомство з готелями було обмежене, але тут йому дещо так сподобалось, аж він поділився своїми враженнями із Санчо, коли вони лишилися вдвох у того в кімнаті на першому поверсі і отець Кіхот усівся на його ліжку. Отця Кіхота примістили на третьому поверсі. «Там вам буде спокійніше», — сказала йому господиня.
— Patrona[21] зустріла нас справді привітно, — зауважив він, — не так, як ота бідолашна стара в Мадріді. А яка тут велика обслуга для такого маленького готелю, і все гарненькі молоді жінки!
— В університетському місті, — відказав Санчо, — завжди багато приїжджих.
— І як тут скрізь охайно. Ви помітили, коли ми піднімалися сходами нагору, що біля кожної кімнати лежить стіс чистої білизни? Певно, вони міняють її щовечора після сієсти. Сподобалась мені й справжня родинна атмосфера: вся обслуга сиділа за ранньою вечерею, і patrona на чолі столу роздавала суп. Достоту наче мати з дочками.
— Вона була дуже вражена, побачивши, що сюди завітав монсеньйор.
— А ви помітили, що вона забула дати нам заповнити картки? Така була заклопотана, щоб якнайзручніше нас улаштувати. Мене це просто зворушило.
У двері постукали. Ввійшла дівчина й поставила на стіл пляшку шампанського у відерці з льодом. Вона боязко всміхнулася до отця Кіхота й швидко вийшла.
— Це ви замовили, Санчо?
— Та ні, ні. Я не любитель шампанського. Але такий тут звичай.
— Мабуть, нам слід випити потроху, аби тільки показати, що ми оцінили їхню люб’язність.
— О, вони однаково поставлять це в рахунок. Так само як і свою люб’язність.
— Не будьте циніком, Санчо. Та дівчина так мило всміхнулася до нас. За таку усмішку не беруть грошей.
— Ну гаразд, коли хочете, я відкоркую. Тільки навряд чи це шампанське зрівняється з нашим ламанчським.
І Санчо, повернувшись спиною до отця Кіхота, щоб не вистрілити в нього корком, вступив у довгу боротьбу з пляшкою. Тим часом отець Кіхот скористався з нагоди й почав досліджувати його кімнату.
— Як добре придумано, — сказав він. — Спеціальна ванночка для ніг.
— Де ви бачите ванночку для ніг?.. От казна-що — цей клятий корок не хоче вилазити…
— Я бачу, у вас на ліжку лежить книжечка Маркса. Можна, я візьму її, почитаю перед сном?
— Ну звісно. Це «Комуністичний маніфест», я ж вам його і радив. Він читається набагато легше, ніж «Капітал»… Мабуть, вони не хотіли, щоб ми пили це шампанське. Клятий корок ніяк не подається. А гроші з нас однаково злуплять.
Отець Кіхот завжди був доскіпливий до дрібниць. У сповідальні він насилу втримувався від спокуси ставити зайві і навіть недоречні запитання. От і тепер не встояв перед цікавістю і розгорнув невеличкий квадратний пакетик, що лежав на столику біля ліжка Санчо, — йому пригадалось, як у дитинстві мати часом залишала біля його ліжка записочки у крихітних конвертиках, щоб він прочитав на сон грядущий.