— А ця водичка, тонік, справді дуже приємна, — сказав отець Кіхот. — І чому я ніколи раніше її не куштував? Я б ладен і завжди пити її, замість вина. Як ви думаєте, її продають у Тобосо?
— Не знаю. Навряд… Якщо пукавка у нього в портфелі, я міг би збити його з ніг, перш ніж він її витягне.
— Знаєте, я, мабуть, вип’ю ще пляшечку…
— А я піду погляну, чи є тут чорний хід, — сказав Санчо, і отець Кіхот залишився в барі сам-один.
Стояла гаряча година сієсти, і вентилятор під стелею був неспроможний бодай трохи охолодити повітря: за кожним повільним обертом його лопатей віяло прохолодою, а потім за контрастом ставало ще жаркіше. Отець Кіхот докінчив свій тонік і поквапився замовити третю пляшечку, щоб випити її, поки повернеться Санчо.
Позад нього почувся шепіт:
— Монсеньйоре!..
Отець Кіхот обернувся. Це був той самий суб’єкт з портфелем — невеличкий худий чоловічок у чорному костюмі та чорній краватці, що цілком пасували до його чорного портфеля. Він мав гострі чорні очиці за скельцями окулярів у сталевій оправі й тонкі, міцно стулені губи, і отцеві Кіхоту подумалось: цей чоловік цілком міг би бути провісником лихої долі, а то й самим Великим Інквізитором. Скоріше б повернувся Санчо…
— Чого ви хочете? — запитав отець Кіхот, як йому здавалося, впевненим, безбоязним голосом, але бульбашки тоніку все зіпсували, і він тоненько гикнув.
— Я хочу поговорити з вами сам на сам.
— Та я ж і є сам.
Чоловік кивнув головою на спину бармена за стойкою і сказав:
— Справа серйозна. Тут я говорити не можу. Будь ласка, пройдімо туди, крізь задні двері.
Та задніх дверей було двоє, і отець Кіхот завагався, не знаючи, в котрі вийшов Санчо.
— Праворуч, — підказав чоловік.
Отець Кіхот слухняно повернув праворуч. Там був невеликий коридорчик і ще двоє дверей.
— Сюди. В перші двері.
Отець Кіхот опинився у вбиральні. Поглянувши у дзеркало над умивальником, він побачив, що чоловік, який полонив його, порпається із замком свого портфеля. Хоче витягти пістолет? Виходить, йому судилося вмерти від пострілу в потилицю?.. Квапливо, чи не занадто квапливо, отець Кіхот став мовчки проказувати покаянну молитву. «Боже, прости мені всі мої грі…»
— Монсеньйоре…
— Слухаю вас, друже мій, — озвавсь отець Кіхот до відображення в дзеркалі. Коли вже він має померти від кулі, то хай краще в потилицю, ніж в обличчя — це подоба лику Божого.
— Я хочу, щоб ви висповідали мене.
Отець Кіхот гикнув. У цю мить двері відчинились, і до вбиральні заглянув Санчо.
— Отче Кіхоте!.. — вигукнув він.
— Ідіть звідси, — звелів отець Кіхот. — Я вислуховую сповідь. — Тоді обернувся до незнайомця й спробував прибрати вигляду, гідного свого сану. — Навряд чи тут належне місце для сповіді. Чому ви звернулися саме до мене, а не пішли до свого священика?
— Я щойно поховав його, — відказав чоловік. — Я трунар. — Він відкрив портфель і витяг звідти велику бронзову ручку.
Отець Кіхот сказав:
— Я тут не в своїй єпархії. Отож не маю ніяких повноважень.
— На монсеньйорів ці правила не поширюються. Як тільки я побачив вас у ресторані, я подумав: «Оце моя нагода».
Отець Кіхот сказав:
— Я монсеньйор ще зовсім віднедавна. Ви певні щодо правил?
— Так чи так, а за надзвичайних обставин будь-який священик… А в мене саме такі обставини.
— Але у Вальядоліді багато священиків. Підіть до першої-ліпшої церкви…
— Я побачив по ваших очах, що ви такий священик, який зрозуміє.
— Що зрозуміє?..
Та чоловік уже шпарко проказував покаянну молитву — принаймні слова її він знав чітко.
Отець Кіхот розгубився. Ще ніколи йому не траплялось вислуховувати сповідь у такому місці. Звичайно він сидів у своїй схожій на труну кабінці, отож і тепер майже машинально ввійшов у єдину кабінку, яка там була, і сів на накритий покришкою унітаз. Незнайомець хотів був стати на коліна, але отець Кіхот спинив його, бо підлога була аж ніяк не чиста.
— Не треба на коліна, — сказав він. — Стійте, як стоїте.
Чоловік простяг до нього велику мідну ручку й промовив:
— Я згрішив, і через вас, отче… даруйте, монсеньйоре… через вас прошу в Господа Бога прощення.
— У цій кабінці я не монсеньйор, — сказав отець Кіхот. — У сповідальні не існує титулів. Що ж ти скоїв, сину мій?
— Я вкрав оцю ручку і ще одну таку саму.
— То поверни їх власникові.
— Але ж власник помер. Це його я сьогодні поховав.
Отець Кіхот, як належало за звичаєм, прикрив очі рукою, щоб зберегти таємницю сповіді, але перед його внутрішнім зором і далі виразно стояло смагляве лисяче обличчя. Він був із тих священиків, що полюбляють швидку сповідь, викладену простими, загальними словами, — так здебільшого й сповідаються люди, і після того лишається тільки поставити одне просте запитання: скільки разів?.. Я вчинив перелюб… я знехтував своїми обов’язками на Великдень… я погрішив проти цнотливості… Отцю Кіхотові ще не траплялося мати справу з таким гріхом, як крадіжка двох бронзових ручок. Та й навряд щоб ті ручки мали істотну вартість.