— Знову це слово — «кохати». Не повірю, щоб сеньйорита Мартен могла про щось таке молитися. А проте мене вразила тиша, що стояла в залі. Люди сприймали все так серйозно, що я просто боявся засміятись.
— Вам було смішно?
— Так. Я насилу стримувався. Але я не люблю заважати людям, коли вони настроєні серйозно. Сміх — поганий аргумент. Його можуть сприйняти як дурну образу. Може, люди в залі дивилися на все те інакше. Може, воно здавалось їм прекрасним. І все-таки мені часом дуже хотілося, щоб бодай хтось засміявся — от хоч би ви, Санчо, — тоді я теж міг би це собі дозволити. А так я боявся порушити ту глибоку тишу. У тиші є щось святобливе. Мені було б прикро, якби в церкві, коли я підношу святі дари, хтось засміявся.
— А якби усі в церкві засміялися?
— О, то була б зовсім інша річ. Тоді я подумав би — хоч, звісно, міг би й помилитися, — що чую сміх радості. А коли сміється хтось один, це часто буває сміх зверхності.
Того вечора, уже в ліжку, отець Кіхот розгорнув томик святого Франціска Сальського. Йому досі не давали спокою ті сцени, які він бачив у кіно, — не давало спокою те, що вони не збудили в ньому жодних почуттів, крім внутрішнього сміху. Він-бо завжди вважав, що людська любов споріднена з любов’ю Божою, хай навіть це й надзвичайно слабка, бліда її подоба. Але все оте борюкання, від якого його поривало засміятись уголос, оте сапання й стогін… «Невже я нездатен, — думав він, — відчувати звичайну людську любов? Бо коли так, то я, мабуть, нездатен відчувати й любов до Бога». І він злякався, що тепер це страшне питання ляже непозбутнім тягарем на його душу. Розпач, який охопив його на цю думку, вимагав розради, і отець Кіхот вдався до того, що Санчо називав його «рицарськими романами», але тут-таки несамохіть згадав: адже сам Дон Кіхот на смертнім одрі зрікся їх. То, може, зречеться й він, коли настане його кінець…
Він навмання розгорнув «Любов Божу», але sortes Virgilianae не розрадило його. Після трьох спроб нарешті натрапив на таке місце, яке начебто прямо стосувалося того, що він бачив у кіно. Але й це не дуже потішило отця Кіхота, бо тільки навело на думку, що він, мабуть, наділений ще меншою здатністю любити, ніж шматок заліза. «Діамант так вабить до себе залізо, що досить найменшого випадкового дотику, аби воно потяглося до цього каменю, почало ворушитися, тремтіти й навіть легенько підскакувати, виявляючи в такий спосіб своє збудження; і кінець кінцем у своєму прагненні будь-що з’єднатися з ним, воно таки посувається, переміщується до діаманта». А далі йшло запитання, яке вразило отця Кіхота в самісіньке серце: «То чи не бачимо ми в цьому безживному камені всіх ознак живої любові?» Де ж пак, подумав отець Кіхот, надивився він сьогодні доволі на те підскакування, але живої любові в ньому не добачив.
Наступного дня, коли вони знову вирушили в дорогу, те страшне питання й далі краяло йому душу. Росінант після ночівлі в автомайстерні видимо розгулявся й не виказував і тіні невдоволення навіть тоді, коли швидкість сягнула сорока, а потім сорока п’яти кілометрів на годину, — а такої швидкості вони набрали тільки тому, що отець Кіхот глибоко поринув у свої невеселі думи.
— Що з вами? — спитав його Санчо. — Сьогодні ви знову монсеньйор Печального Образу.
— Хай простить мене Господь, — відказав отець Кіхот, — але часом мені спадає на думку, що я особливо відзначений його ласкою, бо ніколи не переймався плотськими бажаннями.
— Навіть уві сні?
— Навіть уві сні.
— Щасливий ви чоловік.
«А чи щасливий?» — запитав себе отець Кіхот. Чи, може, геть нещасний? Він не міг сказати другові, який сидів поруч, про що думає і яке запитання ставить сам собі. «Як я можу молитися про те, щоб протистояти злу, коли не знаю, що таке спокуса? Така молитва нічого не варта». Він почувався цілковито самотнім у своїй мовчанці. Так наче тісна кабіна сповідальні з усіма її таємницями безмежно розширилась, обійнявши й самого сповідуваного, й машину, в якій він сидів за кермом, їдучи до Леона. І серед тієї безмовності, що огорнула отця Кіхота, він звернув молитву до Бога: «О Господи, зроби мене звичайною людиною, дай звідати спокуси. Звільни мою душу від пут незворушності».
Розділ десятий
Як монсеньйор Кіхот пішов супроти правосуддя
Дорогою до Леона дони спинилися на березі річки, недалеко від селища Мансілья-де-лас-Мулас, — мер заявив, що його мучить спрага. Невеличкий пішохідний місток давав досить затінку, щоб поставити машину, але спрага, яка нібито мучила Санчо, насправді була тільки приводом, аби змусити отця Кіхота порушити свою мовчанку, що вже почала дратувати його супутника. Санчо сподівався, що склянка вина розв’яже отцю Кіхотові язика, отож спустив у річку на шворці пляшку ламанчського, чим викликав видиму цікавість у корів на протилежному березі. Повернувшись до отця Кіхота, він побачив, що той стоїть і похмуро споглядає свої лілові шкарпетки. Не маючи сили терпіти далі цю незбагненну мовчанку, Санчо сказав: