— Якщо ви дали обітницю мовчати, то, Бога ради, йдіть у монастир. У Бургосі є братство картезіанців, а в Осері — трапістів. Вибирайте, монсеньйоре, куди поїдемо.
— Пробачте мені, Санчо, — озвався отець Кіхот. — То все мої думки…
— Ну ще б пак! Ваші думки, як я гадаю, такі надхмарні й святобливі, що їх годі зрозуміти простому марксистові.
— Та ні, ні.
— Пригадайте, отче, який добрий правитель вийшов з мого предка. Сам Дон Кіхот, при всій його рицарській шляхетності й доблесті, ніколи не зміг би так гідно правити. Страх подумати, який божественний бедлам — так-так, божественний бедлам — зробив би він з того острова. А мій предок узявся правити достоту так, як Троцький брався командувати військом. Не мавши ніякого досвіду, Троцький побив, одначе, білих генералів. О, я знаю, ми, селяни й марксисти, — грубі матеріалісти. Але не треба зневажати нас за це.
— А коли це я зневажав вас, Санчо?
— Ну, нарешті, хвалити вашого Бога, ви знов заговорили! Отож відкоркуймо пляшку.
Вино, яке Санчо вивудив із річки, ще не встигло як слід охолонути, але йому не терпілося завершити лікування. Вони мовчки випили по склянці, та тепер це була дружня мовчанка.
— Чи не лишилось у нас сиру, отче?
— Здається; трохи лишилось, піду погляну.
Отець Кіхот довго не повертався. Мабуть, не міг знайти сир. Утративши терпець, мер підвівся й побачив, що той виходить з-під містка із стривоженим виразом обличчя, і то було не дивно, бо поряд із ним виступав жандарм. З незбагненної для мера причини отець Кіхот швидко говорив до жандарма латиною, і жандарм мав такий самий стривожений вигляд.
— Esto mi hi in Deum protectorem et in locum refugii[25], — сказав отець Кіхот.
— Єпископ начебто іноземець, — звернувся жандарм до мера.
— Він не єпископ. Він монсеньйор.
— То ваша машина під містком?
— Машина належить монсеньйорові.
— Я сказав йому, що слід її замкнути. Він же навіть ключа залишив у стартері. Це небезпечно. А надто в цих місцях.
— Тут начебто все тихо-мирно. Онде навіть корови…
— Ви не бачили чоловіка з діркою від кулі на правій холоші й з фальшивими вусами? А втім, вуса він уже, мабуть, викинув.
— Ні, ні. Нікого схожого ми не бачили.
— Scio cui credidi[26], — сказав отець Кіхот.
— Італієць? — спитав жандарм. — Папа римський — великий папа.
— Та певна річ.
— Без капелюха, без піджака. У смугастій сорочці, — нагадав жандарм.
— Нікого такого ми тут не бачили.
— Штани йому продірявили в Саморі. Ледь-ледь не влучили в ногу. То один з наших постійних клієнтів. Ви тут давно стоїте?
— Десь із чверть години.
— А їдете звідки?
— З Вальядоліда.
— Нікого не випереджали дорогою?
— Ні.
— Не міг він за цей час далеко втекти.
— А що він скоїв?
— Пограбував банк у Бенавенте. Застрелив касира. Утік на «хонді». Її знайшли покинуту — цебто «хонду» — за п’ять кілометрів звідси. Ось чому небезпечно залишати машину незамкнену, та ще й з ключами у стартері.
— Laqueus contritus est, — промовив отець Кіхот, — et nos literati sumus[27].
— Що це монсеньйор каже?
— Я й сам на мовах не знаюся, — відповів мер.
— Ви їдете до Леона?
— Так.
— Пильнуйте добре й не підвозьте ніяких незнайомих людей.
Жандарм чемно й трохи боязко віддав честь монсеньйорові і пішов.
— Чому ви говорили до нього латиною? — спитав мер.
— Мені здавалося, що так буде краще.
— Але чому?..
— Я хотів по змозі уникнути брехні, — відповів отець Кіхот. — Хай навіть добровмисної брехні, а не злонавмисної, якщо вдатися до класифікації отця Йоне.
— А чого б ви мали йому брехати?
— Цілком несподівано мені випала така нагода… чи, може, сказати, спокуса.
Мер зітхнув. Вино таки розв’язало язика отцю Кіхотові, і мер уже майже шкодував про це.
— Ви знайшли сир? — спитав він.
— Знайшов, та ще й добрячий кусень, але віддав йому.