— Не ті взув, помилився, ось чому. Тепер можете обернутись. Залазьте на переднє сидіння, обидва. Я сяду ззаду і, якщо ви десь чомусь зупинитеся, враз стрілятиму.
— Куди ж ми маємо тебе везти? — спитав мер.
— Висадите біля собору в Леоні.
Отець Кіхот не без труднощів вивів машину заднім ходом від річки на дорогу.
— Дуже кепський з вас водій, — зауважив грабіжник.
— Та це не я винен, а Росінант. Не любить він задкувати. Боюся, чи вам не тісно там з усіма тими пляшками. Може, я зупинюсь, і перенесемо ящик назад у багажник?
— Ні. Їдьте далі.
— А що сталося з вашою «хондою»? Жандарм сказав, що ви її покинули.
— Бензин скінчився. Забув заправити бак.
— Не ті черевики взули. Забули про бензин. Виходить так, що сам Господь був проти ваших планів.
— Ви не можете їхати швидше?
— Ні. Росінант дуже старий. Якщо наддати до сорока кілометрів, він може розвалитись. — Отець Кіхот поглянув у дзеркальце й побачив націлений на нього револьвер. — Краще б вам заспокоїтись і опустити зброю, — сказав він. — Росінант часом поводиться, наче верблюд. Досить йому добряче брикнути — і ця ваша штука вистрелить сама собою. І навряд чи вас потішить ще одна смерть на вашому сумлінні.
— Про що це ви говорите? Що означає «ще одна смерть»?
— Я говорю про отого бідолаху в банку, якого ви застрелили.
— Нікого я не застрелив. Не влучив.
— Ось бачите, Господь Бог таки чимало зробив, щоб уберегти вас від тяжкого гріха, — сказав отець Кіхот.
— Та й ніякий то був не банк. Магазин-самообслуга.
— Жандарм казав — банк.
— Авжеж, вони й громадську вбиральню назвуть банком. Щоб поважніше звучало.
Коли в’їхали до міста, отець Кіхот помітив: щоразу, як він зупиняється перед світлофором, револьвер позад нього зникає. Певно, він міг би вискочити з машини, але цим наразив би на небезпеку життя Санчо, і якби підбурений ним грабіжник удався до насильства, отець Кіхот мусив би поділити з ним його гріх. Та й стати знаряддям у руках світського правосуддя йому зовсім не хотілося. Отож він відчув неабияку полегкість, коли вони під’їхали майже до самісінького собору, не зустрівши дорогою жодного жандарма чи карабінера.
— Я погляну, чи безпечно навколо, — сказав отець Кіхот.
— Тільки спробуйте мене виказати, — погрозив грабіжник, — і я пристрелю вашого приятеля.
Отець Кіхот відчинив дверці машини.
— Все гаразд, — мовив він. — Можете йти.
— Якщо збрехали, — застеріг його грабіжник, — перша куля — вам.
— У вас одвалилися вуса, — сказав отець Кіхот. — Онде прилипли до вашого черевика… цебто до мого.
Вони провели поглядами грабіжника, аж поки той зник з очей.
— Добре, хоч не напав на мене, як ото галерні раби на мого предка, — сказав отець Кіхот.
— Посидьте в машині, а я піду куплю вам черевики. Тридцять дев’ятий, ви сказали?
— А може, якщо ви не проти, ми спершу зайдемо до собору? Надто вже великого напруження коштувало мені стримувати Росінанта від вибриків. Якби той бідолаха вбив нас, його таки спіткало б справжнє лихо. Мені хочеться просто посидіти трохи в холодку… ну, й помолитися. Я вас довго не затримаю.
— Я думав, ви тільки те й робили, поки їхали.
— Атож, я молився… але за того бідолаху. А тепер хотів би подякувати Богові за наш порятунок.
Холод від кам’яної підлоги враз пронизав йому ноги крізь лілові шкарпетки, і отець Кіхот пошкодував, що не вибрав тоді в Мадріді вовняні. Під височезним склепінням собору, в потоці світла, що, наче погляд Божий, вливалось у сто двадцять вікон, він відчув себе карликом. Навіть не карликом — манюсінькою комашкою на скельці мікроскопа. Отець Кіхот швидко подавсь до бічного вівтаря й укляк на коліна. І завагався, не знаючи, як почати. Проказав був подумки: «Дякую тобі…» — але ці слова здались пустими, як луна, — він не почував удячності за свій порятунок. Може, коли б у нього влучила куля, мав би за що дякувати, бо то був би кінець. Його тіло відвезли б назад до Тобосо, і він знов опинився б удома, замість відбувати й далі цю безглузду прощу… Навіщо? Куди?
Марні потуги молитися видались йому гайнуванням часу, отож він облишив свої спроби, а натомість став змушувати себе ні про що не думати, ні на що не зважати, зануритись у цілковиту безмовність — і через якийсь час таки відчув себе на порозі Нічого, до якого лишився всього один крок. Потім його почав турбувати великий палець лівої ноги, якому особливо дошкуляв холод від кам'яних плит собору, і отець Кіхот подумав: «Порвалася шкарпетка». Ті нейлонові шкарпетки — і чому він не купив вовняних? — виявилися не вартими високої ціни, яку він сплатив за них у пишному салоні під крильцем „Opus Dei“.