Отець Кіхот перехрестився й повернувсь до Санчо.
— Добре помолилися? — спитав той.
— Зовсім не молився.
Вони залишили Росінанта на стоянці й рушили навмання вулицями міста. Трохи збоку від Бурго-Нуево на очі їм трапилася взуттєва крамниця. Гарячі плити тротуару пекли отцю Кіхотові ноги, а дірка в лівій шкарпетці, з якої витикався великий палець, стала помітно більша. Крамниця була зовсім невеличка, і власник здивовано поглянув на ноги отця Кіхота.
— Мені потрібні чорні черевики тридцять дев’ятого розміру, — сказав отець Кіхот.
— До ваших послуг, сідайте, будь ласка.
Крамар видобув пару черевиків і став перед ним на коліна. А отець Кіхот подумав: «Я наче статуя святого Петра в Римі. Може, ще поцілує мій великий палець?» — І засміявся.
— Що вас так насмішило? — спитав мер.
— Та ні, нічого. Одна думка.
— Бачите, ваша превелебносте, яка м’якенька і тонка шкіра.
— Я не єпископ, — сказав отець Кіхот, — тільки монсеньйор, хай простить мене Господь.
Крамар насунув йому черевика на ногу в цілій шкарпетці.
— Якщо монсеньйор зволить ступити кілька кроків…
— Я вже ступив у Леоні куди більше кроків. Тротуари у вас тверді.
— Та певне, що тверді, монсеньйоре, як ходити без черевиків.
— Ці черевики дуже зручні. Я візьму їх.
— Вам загорнути чи так у них і підете, монсеньйоре?
— Звісно, що в них. Ви гадаєте, мені хочеться ходити босоніж?
— Я думав, може… Ну, може, ви наклали на себе єпітимію…
— Ні, ні, на жаль, я не такий святий.
Отець Кіхот знову сів, виставив перед крамарем ногу з голим великим пальцем, і той обережно й навіть з деякою шанобливістю заправив палець у шкарпетку, а тоді назув черевик. Як видно, йому ще ніколи не випадало мати справу з голим пальцем, що належав би монсеньйорові.
— А інші черевики? Монсеньйор не бажає їх загорнути?
— Які ще інші?
— Ті, що монсеньйор скинув.
— Я їх не скидав. Вони самі скинулися, — сказав отець Кіхот. — Я навіть не знаю, де вони. Тепер уже, мабуть, далеко звідси. Та вони однаково були вже старі. Багато гірші за оці.
Крамар провів їх до дверей. А там попрохав:
— Поблагословіть, отче.
Отець Кіхот накреслив у повітрі хрест і щось пробурмотів. А коли вони вийшли на вулицю, зауважив:
— Надто він запопадливий, не люблю таких.
— Та й обставини були незвичайні, отож боюся, що він нас запам’ятає.
Ідучи назад до Росінанта, вони натрапили на пошту. Отець Кіхот зупинився й сказав:
— Чогось мені неспокійно на душі.
— І то недарма. Якщо того негідника, котрого ви врятували, схоплять і він заговорить…
— Та я не про нього. Я подумав про Тересу. В голові наче дзвін б’є, віщуючи щось лихе. Нас же так довго там немає.
— Чотири дні.
— Не може бути. А здається, щонайменше місяць. Дозвольте я зателефоную.
— Ну гаразд, але покваптеся. Чим скоріше ми заберемось із Леона, тим краще.
До телефону підійшла Тереса. Отець Кіхот не встиг і слова сказати, як вона з люттю в голосі випалила:
— Отця Еррери нема, і не знаю, коли буде! — І поклала трубку.
— Щось таки негаразд, — зауважив отець Кіхот. Тоді знову набрав номер і цього разу перший сказав: — Тересо, це я, отець Кіхот.
— Хвалити Бога, — озвалася Тереса. — Де ви?
— У Леоні.
— А де це?..
— Даремно ви їй сказали, — мовив мер.
— Що ви там робите, отче?
— Розмовляю з тобою.
— Отче, з єпископом таке діється…
— Він що, захворів, бідолаха?
— Він страшенно лютує.
— А що сталося, Тересо?
— Він уже двічі дзвонив отцю Еррері. І обидва рази вони балакали по півгодини, навіть не думаючи, скільки це коштує.
— Про що балакали, Тересо?
— Та про вас же. Казали, що ви з’їхали з глузду. Що вас треба запроторити до божевільні, аби врятувати честь церкви.
— Але чому? Чому?
— Жандарми вас по всій Авілі шукали.
— Я не був у Авілі.
— Вони знають. Казали, що ви у Вальядоліді. І що ви помінялись одежею з червоним мером, щоб утекти.
— Це неправда.
— Вони думають, що ви пристанете до тих скажених басків.
— А звідки ти про все це знаєш, Тересо?
— Ви що думали — вони розбалакуватимуть по вашому телефону, а я не залишу кухонні двері відчинені?
— Ану дай я поговорю з отцем Еррерою.
— Тільки нічого йому не викажіть, — застеріг Санчо. — Нічого.