— Отця Еррери нема, — відповіла Тереса. — Ще вчора вдосвіта подавсь до єпископа. А єпископ так розходився, що не диво буде, як він надзвонить на вас самому святому отцю. Отець Еррера казав мені, буцімто святий отець страшенно схибив, що призначив вас монсеньйором. А я йому сказала, що це богохульство. Святий отець не може схибити.
— Та ні, може, Тересо. Трохи схибити може. Мабуть, треба мені зараз же вертатися додому.
— Не можна вам додому, отче. Ті жандарми вас миттю злапають і будете доживати віку в божевільні.
— Але ж я анітрохи не божевільніший за отця Ерреру. Чи й за єпископа, коли на те пішло.
— А вони виставлять вас як божевільного. Я чула, отець Еррера казав єпископові: «Треба тримати його далі від біди. Задля добра церкви». То ви не вертайтесь, отче.
— До побачення, Тересо.
— А ви не вернетесь?
— Я маю подумати, Тересо. — І вже до мера отець Кіхот сказав: — Жандарми повідомили єпископа, а єпископ — отця Ерреру. Вони вважають, що я збожеволів.
— Ну, це ще не біда. Вашого предка теж мали за божевільного. Можливо, отець Еррера поведеться як канонік і почне палити ваші книги.
— Боронь Боже! Мені треба додому, Санчо.
— Оце й доведе, що ви справді несповна розуму. Нам треба негайно вимітатися звідси, але не до Тобосо. От тільки даремно ви сказали Тересі, що ми в Леоні.
— У неї язик на припоні. Так що не тривожтеся. Он як довго вона мені не казала про відбивні з конятини.
— Та в нас і без неї є чим тривожитись. Оті їхні комп’ютери працюють блискавично. Може, ми на якийсь час і збили їх з пантелику новими номерами, але якщо жандарми заклали в машину ваш титул, нам треба начуватися. Доведеться вам зняти нагрудничка й шкарпетки. Навряд, щоб багато монсеньйорів роз’їжджало в старому «сеаті-шістсот».
Вони швидко простували далі, туди, де залишили Росінанта, і раптом Санчо сказав:
— Як на мене, нам слід покинути машину і виїхати звідси автобусом.
— Ми ж не вчинили нічого поганого.
— Небезпека не в тому, що ми вчинили насправді, а в тому, що ми вчинили в їхньому розумінні. Навіть коли тепер уже не злочин читати Маркса, то переховувати грабіжника, який обчистив банк, — усе одно злочин.
— Та він же не грабував банк.
— Ну, нехай магазин, але ховати його в багажнику своєї машини — так чи так злочин.
— Я не покину Росінанта. — Вони саме підійшли до машини, і отець Кіхот, ніби захищаючи її, поклав руку на крило, де лишилася прим’ятина після зіткнення з машиною різника в Тобосо. — Ви знаєте Шекспірову п’єсу «Генріх Восьмий»?
— Ні, я більше люблю Лопе де Вегу.
— А я не хотів би, щоб Росінант дорікнув мені, як ото кардинал Вулсі колись дорікнув своєму монархові:
Ви бачите цю прим’ятину на його капоті, Санчо? їй уже сім років, і дістав її Росінант з моєї вини. Меа culpa, mea culpa, mea maxima culpa[29].
Вони виїхали з Леона найкоротшим шляхом, але незабаром дорога пішла на узвіз, і Росінант почав виказувати ознаки втоми. Перед ними підносилися гори, що обступали Леон, — сірі, скелясті, зазубрені.
— Ви казали, що прагнете тиші, — озвався мер. — Настав час зробити вибір між тишею Бургоса і тишею Осери.
— Бургос — місто недоброї пам’яті.
— Браво, монсеньйоре, а я думав, що спомин про те, де була штаб-квартира генералісимуса, може привабити вас туди.
— Я віддаю перевагу мирній тиші перед тишею, що настає після тріумфу, бо ця, друга, схожа на вічну тишу смерті. Притому недоброї смерті. А ви, Санчо? Вас не обурює думка про монастир?
— А чого б вона мала мене обурювати? Монастирі можуть відвернути від нас гірше зло, як писав Маркс. До того ж монастир має таку саму перевагу, як і дім розпусти. Якщо не залишатися в ньому надто довго. Там не треба заповнювати ніяких особових карток.
— Тоді в Осеру, Санчо, до братів трапістів.
— Принаймні поп’ємо доброго галісійського вина. А то наше ламанчське скоро закінчиться.
Вони спинились підживитися самим вином, бо сир зник разом з грабіжником, а ковбасу докінчили ще перед тим. На той час вони вже забрались на висоту з добру тисячу метрів, і під ними розлягалася гола рівнина, а довкола гуляв свіжий вітрець. Одну пляшку спорожнили швидко, і Санчо відкоркував другу.
— А чи розумно це? — спитав отець Кіхот.