— Абсолютної розумності не існує, — відказав Санчо. — Все залежить від конкретних обставин. Отож і ступінь розумності змінюється в кожному окремому випадку. Як на мене, за наших обставин, коли нема чого їсти, розумно випити ще по півпляшки. А ви, звісно, можете визнати це дурницею. У цьому разі настане такий момент, коли мені доведеться вирішувати, як розумніше вчинити з вашою половиною.
— Такий момент навряд чи настане, — сказав отець Кіхот. — Мій розум підказує мені, що я не повинен дати вам випити зайвого. — І він налив собі ще склянку вина. А тоді докинув: — От тільки не розумію, як це брак харчу може додати розумності нашому виборові.
— Та це ж очевидно, — сказав Санчо. — Вино містить цукор, а цукор — дуже цінний продукт харчування.
— Тоді, маючи вдосталь вина, нам ніколи не доведеться голодувати.
— Цілком слушно, але в будь-якому логічному доказі, навіть у вашого святого Томи Аквінського, можна знайти похибку. Якщо ми замінимо їжу вином, то неминуче залишимося там, де ми є, і кінець кінцем опинимося і без вина.
— А чому ми маємо залишатися там, де ми є?
— Бо жоден з нас не зможе вести машину.
— І то правда. Логічний хід думки часто веде до абсурду. В Ламанчі є одна шанована людом свята, яку згвалтував у її власній кухні мавр, причому він був беззбройний, а вона мала в руці кухонний ніж.
— То, мабуть, сама хотіла, щоб її згвалтували.
— Ні, ні, вона міркувала цілком логічно. Власна цнота важила для неї менше, ніж маврова душа. Убивши його в ту мить, вона позбавила б мавра будь-якої надії на спасіння. Безглузда, а проте, як подумати, прекрасна історія.
— А знаєте, вино робить вас балакучим, отче. Я не певен, чи дотримаєте ви в монастирі припису мовчання.
— Нам мовчати буде не обов’язково, Санчо, та й ченцям дозволено розмовляти з гістьми.
— Як швидко спорожніла друга пляшка! Ви пам’ятаєте, отче, — здається, це було так давно! — в який спосіб ви пояснювали мені суть Святої Трійці?
— Так. І припустився жахливої помилки. Дозволив собі порівняти Святого Духа з малою пляшкою.
— Тепер ми такої помилки не припустимось, — сказав Санчо, відкорковуючи третю велику пляшку.
Отець Кіхот не заперечував, одначе вино вже почало діяти на нього, і тепер було досить найменшого приводу, щоб він образився.
— Я дуже радий, — сказав мер, — що ви, на відміну від свого предка, любите вино. Дон Кіхот часто спинявся в заїздах — принаймні чотири з його пригод стались у заїзді, — але ніде не сказано, що він випив бодай склянку вина. Як і ми, він не раз підживлявся сиром просто неба, але жодного разу не скропив його добрим ламанчським. Як супутник у мандрах він мені б не підійшов. А от ви, хвалити Бога, хоча й читаєте священні книги, проте, коли забажаєте, можете добряче хильнути.
— Чому ви щоразу тулите до мене мого предка?
— Я ж тільки порівнюю…
— Ви згадуєте його при будь-якій нагоді, кажете, ніби мої священні книги подібні до його рицарських романів, порівнюєте наші дрібні пригоди з епізодами його життєпису. Але ж оті жандарми були всього-на-всього жандарми, а не вітряки. І я — отець Кіхот, а не Дон Кіхот. Повірте мені, я існую насправді. Мої пригоди — це мої пригоди, а не його. Я йду своєю дорогою — своєю власною, — а не його. Я чиню так, як сам хочу. І зовсім не припнутий до свого предка, що помер чотириста років тому.
— Пробачте, отче. Я думав, ви пишаєтеся своїм предком. І ніколи не хотів вас образити.
— Ой, та знаю я, що ви думаєте. Ви думаєте, мій Бог — це така сама ілюзія, як і оті вітряки. Але кажу вам: він існує, і я не тільки вірю в нього. Я дотикаюсь до нього.
— Ну, і який він на дотик — м’який чи твердий?
Отець Кіхот, уже розгніваний, хотів був підвестися з трави.
— Та ні, ні, отче, пробачте мені. Я зовсім не мав наміру глузувати. Я поважаю вашу віру так само, як ви поважаєте мою. Між ними лиш одна відмінність. Я знаю, що Маркс і Ленін існували. Ви — тільки вірите.
— Я ж сказав вам: ідеться не про віру. Я дотикаюсь до нього.
— Отче, ми з вами добре проводимо час. Це вже третя пляшка. І я підношу свою склянку за Трійцю. Ви ж не відмовитесь випити за неї.
Отець Кіхот похмуро дивився у свою склянку.
— Ні, не відмовлюсь, але… — Він випив і одразу відчув, що гнів його розвіюється, а натомість у душу западає глибокий сум. — Ви вважаєте, що я п’яненький? — спитав він, і Санчо побачив у нього в очах сльози.
— Отче, наша дружба…
— Атож, Санчо, атож, її ніщо не порушить. Шкода тільки, що мені бракує потрібних слів.