— Для чого?
— І належного знання. Я дуже темна людина. Багато з того, чого мав навчати свою паству в Тобосо, незрозуміле мені самому. Я ніколи не замислювався над цим як слід. Свята Трійця. Закон природи. Смертний гріх. Я втовкмачував їм слова з підручників. І жодного разу не запитав себе: а сам я вірю в усі ці речі? Я йшов собі додому й читав своїх святих. Вони писали про любов. Це я розумів. А все інше здавалося не таким важливим.
— Не збагну я, що вас тривожить, отче.
— Ви мене тривожите, Санчо. Оці чотири дні у вашому товаристві мене тривожать. Я згадую, як сміявся, коли надув оту повітряну кульку. А в кіно… Чому я не обурився? Чому не вийшов із залу? Неначе сто років пролягло межи мною і Тобосо. Я не почуваюся самим собою, Санчо. У мене паморочиться в голові…
— Ви й справді трохи п’яненький, отче. Ото й тільки.
— Це типові ознаки сп’яніння?
— Балакучість… запаморочення… так.
— А сум?
— На деяких людей і так впливає. А інші стають галасливими й веселими.
— Мабуть, мені таки слід обмежитися тоніком. Навряд чи я тепер здатен вести машину.
— За кермо можу сісти я.
— Росінант не любить чужої руки. А мені б не завадило якусь часинку поспати, перш ніж ми вирушимо далі. І пробачте мені, Санчо, якщо я образив вас необачним словом. То вино в мені говорило, не я.
— Нічого поганого ви не сказали. Полежте трохи, отче, а я постережу. Вино прочистило мені голову.
Отець Кіхот знайшов між камінням клаптик м’якого моріжку і вмостився там, але сон прийшов до нього не одразу. Він сказав:
— Отець Герберт Йоне вважає пиятику тяжчим гріхом, ніж обжерливість. Я цього не розумію. Ось ми випили трохи вина, і воно нас єднає, Санчо. Цебто зміцнює дружбу. А обжерливість — то гріх, якому віддаються на самоті. Щось ніби онанізм. Одначе отець Йоне, як я пригадую, пише, що обжерливість — цілком простимий гріх. «Навіть коли призводить до блювоти». Це його достеменні слова.
— Я не схильний вважати отця Йоне авторитетом у питаннях моралі, так само як Троцького — авторитетом у комуністичному вченні.
— А люди й справді чинять жахливі речі, коли уп’ються?
— Та певне, іноді й чинять, якщо втрачають над собою контроль. Але це не завжди погано. Часом навіть добре втратити над собою контроль. У коханні, приміром.
— Як оті в кінофільмі?
— Ну що ж, може, й так.
— Мабуть, якби вони ще трохи випили, то почали б надувати повітряні кульки.
З-за каміння долинув якийсь дивний звук. Мер не одразу розпізнав у ньому сміх. А отець Кіхот сказав:
— Ви мій теолог-мораліст, Санчо. — І за недовгу хвилю замість сміху почулося легеньке хропіння.
День випав нелегкий, а ще вони й доволі випили, отож трохи згодом заснув і мер. І йому снився сон — один із тих снів, що звичайно приходять перед пробудженням, запам’ятовуються до найменших подробиць і потім ще довго бентежать душу. Снилось йому, ніби отець Кіхот заблукав, і він його шукає. З собою мер узяв лілові шкарпетки, бо його тривожило, чому отець Кіхот подався в гори босий вибоїстою кам’яною стежкою. Та й недарма мер тривожився: він раз по раз натрапляв на сліди крові. Кілька разів силкувався гукнути отця Кіхота, але щоразу звук ніби застрягав йому в горлянці. Раптом він вийшов на великий, вимощений мармуровими плитами майдан, посеред якого стояла тобоська церква, і з неї долинали якісь дивні звуки. Мер увійшов до церкви із шкарпетками в руці й побачив, що високо вгорі, над самим вівтарем, наче святий образ, сидить отець Кіхот, парафіяни сміються, а отець Кіхот плаче… Мер прокинувся з відчуттям якогось страшного, непоправного лиха. Вже сутеніло. Він був сам.
Як і вві сні, мер пішов шукати отця Кіхота і невдовзі з полегкістю побачив його. Отець Кіхот трохи спустився схилом — може, щоб бути ближче до Росінанта, а може, там просто м’якіше було лежати. Він зняв шкарпетки й, підмостивши їх разом з черевиками під голову замість подушки, міцно спав.
У мера не стало духу будити його. Була надто пізня година, щоб їхати безлюдною дорогою до Осери, а повертатися до Леона мер уважав небезпечним. Отож він і собі віднайшов уподобане перед тим місце, звідки не видно було отця Кіхота, і скоро знову заснув глибоким, не порушуваним ніякими привиддями сном.
Коли мер прокинувся, сонце стояло височенько й світило просто на нього. Час вирушати, подумав він, і попити в найближчому селищі кави. Кава була йому потрібна. Після горілки він ніколи не мучився похміллям, а от надмір випитого вина завжди діяв на нього гнітюче, майже так само, як надто бурхлива діяльність якогось партійного реформатора. Мер пішов будити отця Кіхота, та того на місці не було, хоча шкарпетки й черевики, що правили йому за подушку, лежали тут-таки. Мер кілька разів погукав, але марно, і звук власного голосу лише відновив у його пам’яті той сон. Він сів почекати, гадаючи, що отець Кіхот, певне, подався десь у затишний куточок звільнитись від решток вина. Але навряд, щоб на це було потрібно аж десять хвилин — ніякий сечовий міхур не вмістив би стільки рідини. А може, вони ходять один за одним, і отець Кіхот, випорожнившись, рушив до того місця, де залишив свого друга. Мер повернувся туди з ліловими шкарпетками в руці, і це знов нагадало йому про той сон, збудивши в душі тривогу. Отця Кіхота ніде не було.